ВАЖНО:Свежие новости из первых уст
» » Яке майбутнє «підстерігає» Україну?
Раздел: Мнения  
+1
Ведущий научный сотрудник в Институте всемирной истории НАН Украины

Яке майбутнє «підстерігає» Україну?

22-01-2016, 17:10
В інформаційному просторі Росії, Заходу та України нині існують лише позірно протилежні стереотипи, що базуються на знаменитому антирадянському бренді рейганівської пропаганди – протиставленні імперії зла – СРСР та імперії добра – США

Різниця полягає лише в тому, що якщо у якості «імперії зла» приймається сучасна Росія, то Україна оцінюється (і оцінюється цілком справедливо) у якості жертви агресії і анексії, країни, народ якої який виступив проти кримінально-люмпенського режиму Януковича на Майдані Гідності і цим назавжди визначив свою подальшу долю, фактично здійснивши свій європейський вибір.

Якщо ж за точку відліку береться ідеологічна позиція путінської Росії, то, навпаки, в якості «імперії добра» виступає російська неоімперія, народ якої нарешті піднявся з колін» і тепер не тільки відновлює свій радянський геополітичний статус, а й у якості унікальної за своїм духовним потенціалом, «духовними скрепами» особливої російської цивілізації – православного «русского мира», покликаний (очевидно вищими силами) до порятунку світу.

За подібного підходу Україна виступає жертвою «происков мирового империализма», а Росія начебто веде бойові дії зовсім не з Україною, а блоком НАТО, який прагне на Схід для подальшої реалізації плану остаточного знищення російського військового і економічного потенціалу, а невдовзі і розчленування, захоплення території і величезних природних ресурсів.

Але аналіз реального перебігу подій з моменту приходу до влади незамінного і практично незмінного російського «собирателя земель» категорично не підтверджує описаних версій. Адже насправді уже за путінського правління виникла економічна рецесія, замаскована зростанням цін на енергоносії. Незважаючи на переможні реляції щодо наближення Росії до клубу економічно найпотужніших країн та обіцянки як мінімум подвоїти ВВП, реально за підрахунками різних економістів за рахунок високих цін на нафту і газ протягом правління Володимира Путіна було отримано від 1,5 до 3 трильйонів доларових прибутків, за рахунок яких було можливо не тільки кинути крихти з барського столу – підвищити рівень споживання населення, а й повністю модернізувати економіку, різко збільшивши її наукомісткість та інноваційність. Більше того, російські приватні і державні компанії на сьогоднішній день вже накопичили понад сімсотмільярдний зовнішній борг.
Опозиція, зокрема відомий неодисидент Борис Миронов, небезпідставно закидає Путіну і системне знищення не тільки економіки, а й військового потенціалу країни. Численні факти, що підтверджують звинувачення у підриві боєздатності ВС Росії, наведено у виступі Віктора Ілюхіна на «суді офіцерської честі», який виніс Путіну звинувачувальний вирок.
Подібну стратегію фактичного одноосібного володаря Росії один з кремлівських пропагандистів Микола Старіков у книзі «Націоналізація рубля – шлях до свободи Росії» намагається пояснити тим, що на першому етапі свого правління «святий Володимир» як справжній гебіст був вимушений приховувати свої великодержавні наміри, по суті вдаючи із себе союзника Заходу. А тепер після «повернення» Криму у рідне імперське лоно і «звільнення» українського Сходу він начебто обов’язково скине з себе західне колоніальне ярмо і разом із остаточним збиранням земель нарешті поверне імперії минулу велич. Причому переломним моментом у путінській стратегії, начебто стала відома Мюнхенська промова Путіна у 2007 році, в якій він звинуватив Захід і насамперед США в агресивних намірах щодо Росії. Здається, на підтвердження цих слів невдовзі було справді затверджено програму потужного переозброєння російських збройних сил загальною вартістю 20 трильйонів рублів, розраховану до 2020 року, нарощуючи при цьому їх ракетно-ядерну складову.

Але така «легенда» діяльності колишнього агента КДБ у статусі рятівника Росії не витримує жодної критичної оцінки. По-перше, згубну для Росії неоліберальну політику в царині економіки не змінено і посьогодні, а запроваджений урядом Дмитра Медведєва і Голови ЦБ Набіуліної економічний курс навіть під час останнього президентського послання 2015 року В.Путін оцінив як ефективний і єдино можливий. І це за умови, що вже у 2011 році, тобто задовго до запровадження санкцій за максимально високих цін на нафту, яка в окремі моменти доходила до 118 долл. за барель, почалось достатньо стрімке падіння ВВП Росії.

Позірна алогічність

В цілому ж, як справедливо зазначають навіть пропутінські і антиукраїнськи налаштовані економісти достатньо високого професійного рівня, такі як Делягін, Хазін, Катасонов, Іноземцев, . Глазьєв, реалізація грандіозної «визвольної місії» Російської імперії – на існуючому економічному базисі, в принципі неможлива. Вони ж констатують, що Центробанк Росії за своїм конституційно закріпленим статусом фактично є підконтрольним американській ФРС. Тобто економічна система Росії знаходиться в залежності від фінансових інститутів США, оголошених російською пропагандою якщо не основним ворогом, то, принаймні, винуватцем всіх нинішніх російських проблем і покровителем українського націоналістичного екстремізму.

Нещодавно було опубліковано чергову антикризову програму економічного розвитку, розроблену під керівництвом офіційного радника В.Путіна академіка Сергія Глазьєва. Суть цієї неокейніанської програми полягає в тому, щоб різко на 20 трильйонів рублів збільшивши монетизацію російської економіки з метою її модернізації, зокрема запустити 40% нині не завантажених промислових потужностей, відмовитись від стримування інфляції за допомогою політики дорогих грошей. А це, мовляв, можливо лише за умови принаймні зменшення доларизації економіки, блокування шляхів відтоку капіталу в офшори (тільки у 2015 році ця цифра сягнула близько 150 млрд. на рік, які потім частково повертаються, але уже у вигляді дорогих іноземних кредитів).

Здавалося б, за ситуації, що склалась, В.Путін та його камарилья повинні були вхопитись за ці плани пришвидшеної модернізації Росії обома руками і вже давно провести низку заходів з так званої деолігархизації та деофшоризації Росії. Але далі декларацій та імітації типу оголошення амністії тіньовому капіталу справа так і не пішла. Все це породило різноманітні версії щодо справжніх намірів російського лідера в діапазоні від його психічної неадекватності до того, що, подібно до свого колишнього хазяїна Б.Єльцина та М.Горбачова, він є завербованим агентом американських спецслужб, своєрідним «троянським конем», перед яким поставлено завдання остаточного знищення Росії.

Україна як лакмусовий папірець

Насправді в діях Путіна простежується чітка і зрозуміла логіка, яка навіть на тлі економічного і соціального занепаду Росії, на жаль, не позбавлена шансів принаймні на частковий успіх. Адже на тлі катастрофічного економічного занепаду в сьогоднішній Україні, де швидкими темпами відбулось відновлення, в тому числі і кадрове, спільної для пострадянського простору навіть не олігархічної, а компрадорсько-плутократичної системи неоколоніального типу. Внаслідок цього ми остаточно сповзаємо в боргову кабалу за латиноамериканським або навіть африканським сценарієм. Доводиться констатувати слушність оцінок російських аналітиків, які стверджують, що ми вже знаходимося під зовнішнім управлінням. Показовим в цьому плані є минулорічна угода з МФВ щодо реструктуризації і навіть часткового списання українського зовнішнього боргу. Адже за умовами цієї угоди з певного моменту боргове навантаження буде збільшуватись пропорційно темпам економічного зростання української економіки і в перспективі може сягнути десятків мільярдів доларів.

Нещодавно навіть не прийнята, а фактично протягнута таємно від народу низка антисоціальних законів та абсолютно жебрацький бюджет на 2016 рік, який все одно зведено з величезним дефіцитом понад 3 млрд. доларів, продовжують обрану стратегію на максимально швидке скорочення зайвого непрацездатного населення (реальний прожитковий мінімум занижено більш, ніж у два рази) і переведення тих працює на рівень буквально животіння; що, не зважаючи на роздутий обороні статті бюджету, не може негативно не вплинути на політичну стабільність в державі, а також не підривати обороноздатність України. При цьому, враховуючі чергові невиконані вимоги МВФ, ми фактично так і не вийшли з дефолтного стану

Справді, проблема в тому, що якщо б навіть в Україні прийшли до влади справді професійні патріотично налаштовані політики, і спробували розпочати реальні економічні реформи, яких начебто постійно вимагає у нас той же Захід, самі механізми кредитування МВФ повністю виключають можливість ефективного використання отриманих коштів на розвиток економіки.

Хоча, здавалося б, з точки зору формування справді ринкової економіки цілком логічним було б, наприклад, невідкладне вирішення питання про створення кадастру власності, без чого будь-які удосконалення податкового кодексу втрачають сенс, а також проведення реприватизації хоча б тієї власності, володіння якою відбувається з порушенням навіть тих куцих приватизаційних програм, які передбачались за умовами приватизаційних конкурсів. Адже, якщо приватна власність справді священна, потрібно нарешті, зробити її реальною, а не фіктивною. Виникає і проблема зміни існуючої моделі приватизації для того, щоб згідно з міжнародним досвідом запровадити ефективний механізм синхронізації процесу приватизації, відкриття прямих кредитних ліній на модернізацію виробництва через залучення акціонерного і банківського капіталу, зрощення його з промисловим та структурної перебудови економіки, зокрема створення потужних конкурентноздатних фінансово-промислових груп.

Нарешті, стратегія реальних реформ з необхідністю передбачає докорінну зміну суспільно-економічного ладу, запровадження низки інститутів, які максимально будуть стимулювати взаємодію праці і капіталу, що було необхідною передумовою «економічного дива» у країнах як Заходу, так і Сходу.

Йдеться про комплекс дій, що дивовижним чином залишаються за межами «побажань» МВФ та інших міжнародних фінансових організацій, які цілком влаштовує максимально абстрактне визначення реформ як «дерегуляції», «економічної стабілізації», «зменшення корупційної складової», «покращення інвестиційного клімату і кредитної привабливості» тощо.

На що сподівається Путін?

Потрібно також визнати, що спецслужби Росії достатньо професійні для того, щоб не прийняти за чисту монету всі переможні реляції стосовно закінчення загальносвітової економічної кризи і початку економічного зростання, локомотивом якого знову є США. Насправді, світова екномічна криза поглиблюється. А це, своєю чергою, означає лише одне: необхідність ще більше компенсувати свої економічні проблеми за рахунок зовнішніх чинників. Саме цим в кінцевому підсумку пояснюється і більш, ніж дивна нещодавня оцінка американським віце-президентом Дж.Байденом українського президента, прем’єра і спікера як трійці справжніх реформаторів.

З великою долею ймовірності путінська кліка прекрасно усвідомлює і те, що Росію в її нинішньому стані вже практично неможливо докорінно модернізувати і зупинити процеси наростаючої деградації. (За такої ситуації навіть відносна м’якість західних санкцій, можливо, навіть, заздалегідь прорахована лише сприятиме плавному спусканню нинішньої Росії «на гальмах»).

Тому Путін, сподіваючись на свою п’яту колону у владних, економічних і військових структурах нашої держави, безумовно розраховує лише на те, що остаточний обвал уже в короткостроковій перспективі всіх політичних і економічних інститутів України примусить Захід до радикального перегляду свого ставлення до Росії як єдиного, хто може виконати в Україні роль «регіонального поліцейського», що дасть їй право на статус геополітичного лідера так званої напівпериферії, так би мовити, головного сателіта західної метрополії, незважаючи на економічну відсталість Росії і вкрай низьку питому вагу її економіки у світовому ВВП.

А справжні ж причини знаменитої витриманої в традиціях холодної війни Мюнхенської промови В.Путіна, а потім форсування анексійних дій по відношенню до України і загравання з Китаєм, мають лише одну мету – набивання собі ціни задля збереження за допомогою Заходу свого статусу політика міжнародного масштабу і водночас «смотрящего» по Росії. До цього його спонукали події Арабської весни. Зокрема той факт, що незважаючи на те, що У.Кадафі виплатив величезне відшкодування жертвам авіаційних терактів, до яких була причетна Лівія, після чого Рада Бепеки ООН відмінила санкції проти цієї країни, та ініціював багатомільярдні економічні стосунки з європейськими країнами, відбулись заворушення, наслідком яких стало скидання і страта лівійського лідера.

Аналогічно каталізатором для агресивності Путіна стали і події в Україні, наслідком чого була втеча «авторитета» «в законі» державного масштабу В.Януковича. Нарешті, до відповідної реакції його підштовхнули виступи на Болотній у Москві, що пройшли під гаслом «Путін – вор!».

Відчувши небезпеку застосування по відношенню до нього традиційної для західної колоніальної політики тактики періодичної зміни надто амбіційних туземних князьків (з одночасним вішанням на них провини за всі попередні роки руйнування держави), а потім отримавши відкоша від китайських лідерів, які не хочуть брати його на утримання і прагнуть досягти своїх геополітичних намірів мінімальною ціною, не вступаючи в конфлікт із Заходом, сьогодні за допомогою сірійської авантюри російський месія робить відчайдушні спроби знову відновити «партнерські» стосунки з своїми колишніми покровителями.

Точка неповернення

Але стратегічна помилка політичного кумира переважної більшості росіян полягає в тому, що він сподівається на те, що існування нинішньої Росії в стагнаційному статусі світового поставщика енергоносіїв можливе ще достатньо довгий час. Насправді, «точку неповернення» для сучасного російського тотально забюрократизованого поліетнічного імперського утворення пройдено. Воно в принципі нездатно реформуватись.

Якщо додати до цього демонстративну агресивність нинішнього російського лідера і постійне використання ним останнього козиря – ядерного шантажу, і те, що, як справедливо вважає той же Борис Миронов Захід буквально жахнула успішна корупційна діяльність російських спецслужб в Старому і навіть Новому світах, у лідерів провідних країн просто не має іншої альтернативи, ніж демонтаж «русского мира».

Але успіх хоча б відносно мирного сценарію розвитку подій у світовому масштабі в кінцевому підсумку буде залежати не тільки від того, наскільки швидко зможуть сформуватись і перебудуватись місцеві власне національні російські еліти, а від того, наскільки успішно буде відбуватись радикальна цивілізаційна перебудова всього нинішнього глобального геополітичного простору.

Джерело
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
22-01-2016, 17:10 » Автор: Александр Шморгун
Загрузка...
загрузка...


Оставьте свой комментарий

Имя:*  
E-Mail:
Полужирный Наклонный текст Подчёркнутый текст Зачёркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
Введите текст с изображения: *


наверх