ВАЖНО:Свежие новости из первых уст
» » Кадиров: від ореолу слави до «понтів»
Раздел: Мнения  
+1
Профессор Государственного университета Илии, Грузия

Кадиров: від ореолу слави до «понтів»

27-01-2016, 13:56
Російський президент дав Рамзану карт-бланш, який дозволяє тому робити все, що заманеться, в обмін на удаваний спокій

Іноді Рамзан переграє – починає лаяти Барака Обаму або Ангелу Меркель. Ніби вони прочитають його слова і як мінімум злякаються. Прочитає одна людина – це точно, це – Володимир Володимирович на прізвисько «Аллах». Його так назвав сам Рамзан, коли довелося відповідати, звідки у нього стільки грошей. Багатьом тоді довелося злякатися такого богохульства, гадали, що муфтій Чечні обуриться або муфтій вищий, наприклад, Талгат Таджуддін. Але ніхто нічого не сказав. Ні Обама, ні Меркель, ні Таджуддін. Ніби нічого і не сталося, ніби вітерець подув і ущух.

Так навіщо все це? У сучасній російській мові є таке слово – «понти». Це коли немає нічого особливого ні в зовнішності, ні всередині, ні знань, ні подвигів, ні досягнень, але заявити про себе хочеться. Насправді «понти» – природна поведінка сучасних російських політиків, які говорять високі слова про Росію – «велика», «могутня», «непереможна». Щоб підкреслити себе в процесі могутності Росії, кажуть, що вона нарешті «з колін встає». «Понти» – війна в Грузії, «понти» – війна в Україні та Сирії. За «понтами» – нічого, порожнеча, ніхто, починаючи з Путіна, ніхто не може пояснити – навіщо ці війни, що вони дадуть для розвитку Росії: збільшиться економічний потенціал, нарешті з'явиться власна авіапромисловість або автомобільна, і така, щоб не сміялися, а конкурентоспроможна.

Найбільші «понти» останніх шістнадцяти років – Рамзан. Власне, Рамзан з'явився як керівник Чечні дещо пізніше, але він був завжди поруч з батьком, був начальником його охорони, несподівано опинився 9 травня 2004 року в Москві, а не на грозненському стадіоні «Динамо». Ахмат Кадиров був підірваний закладеним заздалегідь вибуховим пристроєм, яке не могла не пропустити служба безпеки, її очолював син, Рамзан. За деякий час Рамзан з'явився на екрані в м'якій, спортивного вигляду одежі, понуро стояв поруч з Путіним, який говорив чергові слова про трагедію.

Путін замінив Рамзану батька, з яким вони були майже ровесники. У Путіна напевно вже був план дій у Чечні. Грошей у скарбниці було скільки завгодно, і він вирішив, що заспокоїти бунтівну Чечню можна, купивши її. Не Чечню як республіку, а тим більше не чеченців. Зате можна було купити Рамзана.

За три тижні після загибелі Ахмата у власному ліжку був знайдений мертвим старший брат Рамзана Зелімхан. Він, на відміну від молодшого брата, ніде особливо не проявлявся, служив старшиною в спецроті.

Рамзана знали більше – він крутився поруч із батьком, особливо коли Ахмата призначили муфтієм Чечні в 1995 році. Рамзана бачили з Шамілем Басаєвим, стояв поруч із Дудаєвим, з Асланом Масхадовим. З тими, кого він зараз називає «шайтанами».

Ніяких подвигів він не робив, хоча фраза про те, що «першого росіянина він убив у 16 років», вигідна, імовірніше, йому: раніше для ореолу слави і зараз – для «понтів». Принаймні, ті, хто по-справжньому воював проти російської армії, пригадати його зі зброєю й таким, що йде в атаку, не можуть. Тепер вони сміються над мундиром генерал-майора та іконостасом орденів і медалей.

Інші сміються над званням академіка і титулами «почесного доктора», хоча сам Рамзан, який так і не закінчив середньої школи, в інтерв'ю Ганні Політковській не міг згадати спеціальність, за якою він навчався у філії Московського інституту бізнесу в Гудермесі, але має кілька почесних звань професора. Нібито захищав докторську дисертацію. На його честь названо 10 вулиць та один провулок. Якби не вік – 40 років, можна було б подумати, що перед нами літній змужнілий представник славної комуністичної номенклатури, за традицією обвішаний орденами і медалями, обласканий колегами, який з нетерпінням чекає на пенсію.

Саме це і привернуло Путіна й тих, хто опікувався Чечнею, – понти та марнославство, пристрасть до грошей і чиношанування. Здавалося б, Ахмат, який закінчив Ісламський інститут у Ташкенті, мав виховати сина в ісламський традиції скромності й у відразі до жадібності. Але вийшло навпаки. Мабуть, Путін чи хтось із ФСБ, який спостерігав хлопчика, особливо після того як Ахмат переметнувся до «федералів», помітили схильність до «понтів». А далі все пішло за накатаною чекістською методичкою. Путіну в Чечні потрібна була надійна людина – аби чеченці надалі не насмілювалися піднімати голови і не вимагали незалежності. Тактика насправді стара, з часів Кавказької війни в 19 столітті. Сорок з гаком років Російська імперія намагалася схилити чеченців та інших мешканців Північного Кавказу до співжиття. Частіше воювали, але траплялося, що підкуповували і вмовляли. Рамзан належить до останніх категорій – не зміг встояти перед спокусою розпоряджатися сотнями мільярдів рублів, що надсилаються Москвою без затримки. Вмовляти, як виявилося, особливо й не треба було.

Кремль хотів відкупитися за зруйноване у двох війнах, але чи зможе відкупитися від пам'яті десятків тисяч людей, вбитих, покалічених і зниклих без вісти з 1994 року. З якого дива в 2004 році 28-річний молодик отримує звання Героя Росії, не зробивши жодного подвигу? І з якого дива за два роки він стає президентом Чечні? Не маючи ні досвіду державної діяльності, ні реальної освіти, ні підтримки населення. Навпаки, чеченці дуже болісно ставляться до зрадників, тим більше таких, хто перейшов до тих, з ким воювали десять років, а за великим рахунком – 200 років.

За великим рахунком Путін дав Рамзану карт-бланш, що дозволяє тому робити все, що заманеться, в обмін на удаваний спокій та занадто дорогий добробут. Рамзан почав зачищати Чечню від неугодних, першою чергою, правозахисників і журналістів. Когось залякував, когось знаходили убитими. Будь-яке розслідування закінчувалося залученням або других, або третіх виконавців, але жодне слідство й рідкісні суди не намагалися виявляти замовника. У Росії вже стало ознакою вважати «висяки» замовленням влади, яка не зацікавлена у розслідуванні тих злочинів, до яких сама причетна. Російське суспільство вже настільки дозріло для авторитаризму, що вбивство інакодумця стало вітатися, як це було в 30-х роках під час сталінського терору. І Рамзан саме ставав у пригоді в ролі виконавця «волі народу», тобто Путіна.

Карт-бланш – це не тільки величезні грошові витрати, не тільки безмежний терор, але і право на будь-яку поведінку. «Кадировець» у Москві з пістолетом на поясі або з автоматом в автомобілі – звичайне явище. Путін породив явище, яке важко прокоментувати з точки зору Кримінального кодексу або Конституції. Сотні тисяч чеченців, що живуть в еміграції – в Європі, Америці чи в Туреччині, Йорданії, дивляться на події в Чечні як на цікаву історію про те, як можна з допомогою нафтодоларів і беззаконня тримати в страху решту населення. Путін створив абсолютно новий вид кавказця, для якого не існує ні сучасних законів, ні адату, ні шаріату, на який він посилається. Такий диктатор на довірі – у головного диктатора.

Хотів Путін чи ні, але Рамзан перетворився на найближчу до нього людину, навіть без його згоди. Навряд чи Путін припускав, що з керівника невеликої республіки виросте людина, яка думає, що всі її бояться. Оскільки ніхто її не осмикує з Кремля, це свідчить або про мовчазну підтримку «академіка», або про втрачену можливість осадити Рамзана, який зарвався. Одна справа – лякати своїх земляків, публічно ображати жінок і чоловіків, роздягаючи їх до трусів, що вважається тяжкою образою, про яку будуть пам'ятати кілька поколінь його родичів. Інша – звертатися з образами до президента США або канцлера Німеччини. Сюжет байок Івана Крилова. Якщо Путін мовчить, значить, йому це вигідно, треба, щоб Рамзана боялися.

Але росіяни ще вміють поважати. Не того, хто справедливий і розумний, а того, хто бреше і загрожує. На інтернет-форумах сперечаються – наскільки Путін дозволить Рамзану опікуватися внутрішньою політикою. Деякі навіть всерйоз стверджують, що Рамзан цілком здатний стати президентом Росії. Ніким він ніколи не стане: генеральська форма та іконостас медалей – це все, що йому дозволено. Крім загальноросійського чинника не варто забувати й такий – внутрішньокавказький, зі своїми традиціями, відносинами і гірськими законами. Сила Рамзана у підтримці Путіна, а далі – невідомість, порожнеча. Нервовість Рамзана та його геополітичні потуги від безперспективності. Він розуміє, що в Путіна закінчуються гроші, потім закінчиться влада, а Рамзану доведеться відповідати. Навіть не за російськими законами, а за кавказьким. Це набагато страшніше.

Джерело
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
27-01-2016, 13:56 » Автор: Олег Панфилов
Загрузка...
загрузка...


Оставьте свой комментарий

Имя:*  
E-Mail:
Полужирный Наклонный текст Подчёркнутый текст Зачёркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
Введите текст с изображения: *


наверх