ВАЖНО:Свежие новости из первых уст
» » Лавров: дипломатія під соусом брехні
Раздел: Мнения  
+1
Профессор Государственного университета Илии, Грузия

Лавров: дипломатія під соусом брехні

4-02-2016, 16:38
Брехня давно стала ідеологією, політикою та пропагандою в Росії, трохи раніше і в СРСР. Чиновникам доводиться брехати особливо багато

В історії радянсько-російської дипломатії було кілька міністрів з прямо протилежними прізвиськами. Андрій Громико – патріарх і старожил, служив на посаді глави зовнішньополітичного відомства понад 27 років. За непоступливу манеру вести дипломатичні переговори західні колеги часто називали Громико «Містер Ні». Раніше такого прізвиська удостоювався В'ячеслав Молотов. Першого російського міністра закордонних справ Андрія Козирєва називали «Містер Так» – за поступливість і відмови від конфронтації з Заходом. Іноді претендентом на звання «Містер Так» називався і Едуард Шеварднадзе.

До Сергія Лаврова є багато питань на історичній Батьківщині – в Грузії. Сам він публічно майже не згадує про своє походження, вказуючи в документах національність «русский», хоча кілька разів обмовлявся й згадував про свої вірменські корені та вулицю Араратську в старій частині Тбілісі, де жили його предки - Калантарови. Грузія взагалі багата на міністрів останніх десятиліть – починаючи з Едуарда Шеварднадзе, Євгена Примакова, Ігоря Іванова та Сергія Лаврова. Двоє останніх працювали вже при Володимирі Путіні, Лавров – останні 12 років.

Ігорю Іванову деякою мірою пощастило, він працював з Путіним всього трохи більше трьох років. Тоді другий російський президент багато говорив про демократію і свободи, на Заході йому намагалися вірити й потурати, навіть незважаючи на другу чеченську війну. Путіну вдалося приспати пильність європейців, переконуючи, що в Чечні звили гніздо «міжнародні терористи», одночасно перекривши всі шляхи для західних журналістів. Ігор Іванов потрапив в цей досить вдалий для нього період, встигнувши врегулювати ситуацію в 2003 році під час «революції троянд» в Грузії, а в травні 2004 року, вже на посаді секретаря Ради безпеки Російської Федерації вивезти на своєму літаку з охопленого революцією Батумі аджарського князька Аслана Абашидзе. Кров грузинської матері Ігоря Іванова і невизначеність майбутньої політики Путіна вплинули на перебіг подій в Грузії, яка стала проводити рішучі реформи.

У 2004 році Ігоря Іванова змінив постійний представник Росії в ООН Сергій Лавров. Для кожного головного дипломата країни зовнішню політику визначає президент і ситуація, в якій перебуває країна. У 2004 році Росія ще була в полі пильної уваги Заходу, Путіна запрошували на численні саміти, конференції, він здійснював робочі та офіційні візити. Путіну і тепер Лаврову дісталося від Єльцина членство в G8, в якому з 1997 року Росія вважалася рівною серед економічно розвинених країн. Більшою мірою це було компромісним рішенням, своєрідною форою Заходу Росії, з надією на її розвиток у низці західних країн. У 2006 році Росія приймала навіть саміт G8 в Санкт-Петербурзі, а через 8 років була з ганьбою вигнана у зв'язку з війною в Україні, повторивши долю СРСР, також вигнаного 1939 року з Ліги націй у зв'язку з нападом на Фінляндію.

Сергію Лаврову дістався президент, який не знав, що таке дипломатія, політика та міжнародні відносини. Путін завжди був людиною, що будують свої погляди на досить примітивних бажаннях: йому хотілося відновити пострадянський простір, і він почав шантажувати «братні країни» – кого економічно, обіцяючи інвестиції і відразу забуваючи про них, кого лякав «п'ятою колоною» з російськомовних, основою майбутнього «російського світу». Незговірливих вирішував завоювати – спочатку Грузію, потім Україну. Сергій Лавров почав відверто брехати, пояснюючи колегам із західних країн, що в Грузії Росія захищає «південно-осетин», в Україні «громадян Росії», не уточнюючи – яким чином вони опинилися на території суверенної держави.

Швидше за все, за 12 років Сергій Лавров став не тільки за посадою прихильником нової імперської політики Кремля, так довго дурити світ казками про демократичний розвиток Росії. В сучасній дипломатії багато відносин давно визначені рамками міждержавних і міжнародних договорів. Але в історичному минулому Росії важко знайти договори, які російські царі, міністри чи генерали укладали й виконували. Зараз це робити набагато складніше, оскільки за ними спостерігають багато організацій – починаючи з ООН і закінчуючи ОБСЄ, ЄС та РЄ. Звичайно, Росія в будь-якому разі не втратить можливості порушити черговий договір або зобов'язання, але тепер з неї можуть запитати.

Сергій Лавров за роки роботи міністром викручувався багато разів. Звичайною мовою це називається «брехнею», він вважає, що це – дипломатія. На четвертому році своєї кар'єри Лаврову довелося в черговий раз викручуватися, пояснюючи, що робила 58-я армія на території суверенної Грузії. Після війни Кремль вирішив закріпити свою з 1993 року окупацію Абхазії і «Південної Осетії» (Цхінвальський регіон), 26 серпня 2008 року визнавши їх незалежність. Найбільш складною і надзвичайно брехливою роботою Лаврова стала кампанія з визнання іншими країнами:вдалося схилити лише найближчих і тих, що потребують грошей – Нікарагуа, Венесуелу і Науру. Важко собі уявити, але Лавров в цьому випадку виступив у ролі "наперсточного", посередника при продажі краденого.

Трохи раніше у Лаврова почалася «чорна смуга» – на початку, 18 березня 2014 року міністр закордонних справ Франції Лоран Фабіус заявив про призупинення членства Росії у «Великій вісімці», G8. Потім, у квітні 2015 року ПАРЄ позбавила право голосу російську делегацію в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). У січні 2016 статус «позбавленців» було продовжено. Привід був один – окупація та анексія Криму. Ситуація майже схожа з давньою історією, коли СРСР 14 грудня 1939 року виключили з Ліги націй – з тієї ж причини – через війну, тоді з Фінляндією.

Мабуть, Лаврова з Путіним пов'язує якась ментальна спорідненість, якщо міністр може потрапляти в ситуації, коли непрофесіоналізм стає очевидним. У червні минулого року Конституційний суд Росії пішов на безпрецедентний крок – визнав верховенство російських законів над міжнародним правом. Через півроку Державна дума прийняла закон, що дає федеральному Конституційному суду право визнавати неможливим виконання в Росії рішень міжнародних судів, якщо вони порушують верховенство російської конституції. У 2013 році Лавров говорив, що верховенство міжнародного права на практиці означає, що «в ієрархії правових норм, що формують російську правову систему, міжнародний договір вищий за федеральний закон або закон суб'єкта РФ».

Тепер він мовчить, а всі зобов'язання і ратифікації, пов'язані з діяльністю міжнародних судів, включаючи Міжнародний суд з прав людини можуть бути проігноровані. Росія добровільно стала неправовою державою. Цього тижня до Конституційного суду Росії надійшло перше звернення Міністерства юстиції про можливе невиконання рішення Європейського суду з прав людини. Мова йде про постанову по справі «Анчугов і Гладков проти Росії» від 4 липня 2013 року. Після нещодавно скандалу з публікацією Рамзаном Кадировим в Instagram ' і відкритих погроз на адресу Михайла Касьянова і Володимира Кара-Мурзи-молодшого знову проігноровані Кремлем і Мзс Росії, незважаючи на заяву посла ЄС. У Путіна з Лавровим насправді якісь особливі стосунки: Лавров руйнує російську дипломатію, а Путін його нагороджує орденами, рік тому міністр став повним кавалером ордена «За заслуги перед Вітчизною».

У січні Сергій Лавров опинився відразу в декількох неприємних історіях. Перша відбулася у зв'язку з Україною. 28 січня на своїй прес-конференції він, відповідаючи на питання українського журналіста, заявив: «Якщо ви про Будапештський меморандум, то ми не порушили його. У Будапештському меморандумі сказано лише про одне зобов'язання не застосовувати ядерну зброю проти України. Ніхто ядерною зброєю Україні не загрожує».

Лавров звик до того, що російські журналісти зазвичай мовчать і публікують всіляку нісенітницю, яку їм кажуть чиновники. Українці мовчати не стали: голова Департаменту політики та комунікацій МЗС України Олексій Макєєв опублікував копію документа, в якому написані зобов'язання Росії. Повністю документ, підписаний 5 грудня 1994 року Росією, Великобританією, США та Україною (Франція і Китай не підписали, але надали гарантії), містить зобов'язання:

1. Поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України у відповідності з принципами Заключного акта НБСЄ;

2. Утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності та політичної незалежності України і ніколи не застосовувати ніяких озброєнь проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином у відповідності зі Статутом ООН;

3. У відповідності з принципами Заключного акту НБСЄ утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною її суверенних прав і таким чином забезпечити собі будь-які переваги.

Друга історія – «зґвалтування» в Берліні 13-річної росіянки, етнічної німкені Лізи. Історія «висмоктана з пальця» кореспондентом російського «Першого каналу» та її відразу спростувала поліція і прокуратура Берліна. Ба більше, проти репортера Івана Благого німці ініціюють порушення кримінальної справи і позбавлення волі. Незважаючи на численні заяви, які спростовують «зґвалтування», Сергій Лавров повірив пропагандисту, а не професіоналіам з берлінської поліції.

На черзі – нові спростування Лаврова про те, що в Сирії немає постраждалих від російської авіації мирних жителів, про те, що на переговорах з сирійської проблеми його не влаштовує склад опозиції, про те, що заява британського Мзс «голослівна», про те, що США несуть відповідальність за дії турецьких ВПС та інше. Складається враження, що Лавров насправді живе у величезній цистерні під назвою «Росія» і все, що він говорить, віддається йому приємним відлунням– він чує лишень себе.

Брехня давно стала ідеологією, політикою та пропагандою в Росії, трохи раніше і в СРСР. Брехали всі – від гасел про «загальне щастя», про «великі подвиги» у ВВВ, про «миролюбну політику», про міфічний «русский мир». Сергій Лавров за посадою – публічна людина, брехати йому доводиться постійно. Він чомусь називає це дипломатією.

Дипломатам властива дипломатична мову, а не мат, який міністр Лавров використовує в публічних виступах. У вересні 2008 року в телефонній розмові з британським колегою Девідом Мілібендом він дозволив собі фразу – «Who are you to f..k lecture me?». 11 серпня 2015 року під час спілкування з журналістами Лаврова і його колеги з Саудівської Аравії Аделя аль-Джубейра, російський чиновник чітко вимовив – «дебіли, бл..ь». Втім, у Лаврова і Путіна пристрасть до мату або кримінального жаргону спільна – який президент, такий і його міністр.

Джерело
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
4-02-2016, 16:38 » Автор: Олег Панфилов
Загрузка...
загрузка...


Оставьте свой комментарий

Имя:*  
E-Mail:
Полужирный Наклонный текст Подчёркнутый текст Зачёркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
Введите текст с изображения: *


наверх