ВАЖНО:Свежие новости из первых уст
» » Чому зараз Пінзель знову в руїні?
Раздел: Мнения  
0
Культуролог, политолог

Чому зараз Пінзель знову в руїні?

5-02-2016, 15:04
Якщо задуматися над запитанням – а чим Україна може здивувати світ, то відповідь не така проста, як здається. При цьому не варто втікати від цієї відповіді у патріотичні розумування, що у нас все цікаве і геніальне. Те, що цікаве нам, не обов'язково цікаве світу. А життя ставить запитання саме так – а чим ви такі оригінальні?

І це запитання має не лише риторичний чи церемоніальний бік, але і суто практичний.

Однією з форм маркування міста чи країни, яке робить їх впізнаваними, є створення впізнаваних маркерів, брендів. Як от, коли приїжджаєш до Відня, то одразу попадаєш у світ Моцарта. Він всюди – на цукерках, у філармонії, в музеї.

В середині 2000-х років Україна, а з нею і Львів, почали підніматися після руїни 1990-х. І постало питання брендування Львова і країни у цілому. Так, я знаю про наші чудові вишиванки, дідухи, козацтво. Це чудесно, але чим більше квітів розквітатиме, тим краще. По суті перед тогочасним керівництвом області і міста постало питання брендування міста і регіону.

Тоді і я займався питанням промоції та брендування міста та регіону. Тому шукав того ключика, який може відкрити серця людей світу до Львова і України. Відповідь підказав київський видавець та активіст Леонід Фінберг – а чого шукати, коли ви маєте Йогана Ґеорґа Пінзеля – потрібно його тільки розкрутити.

Бо ж фігура вкрай цікава і таємнича – Йоган чи Іоанн, як ми фантазуємо, Георгій чи Ґеорґ, і т.д? "Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля" різні автори та дослідники подають і досі. Отож і я подав у вигляді статті свої "Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля".

Сталося так, що впродовж десятиліть займаючись питаннями міжнародної співпраці, я мусів постійно контактувати з іноземцями. В тому і з французьким підприємцем, що займався експортом в Україну брендового для Франції товару – французького шампанського. Сьогодні, з огляду на те, як багато він зробив для промоції Пінзеля у Франції, варто назвати ім'я цього француза з Бретані – Ян Долл.

Прагнучи щось йому показати у Львові, я повів його до монастиря кларисок, до Музею Пінзеля. Попри те, що цю експозицію важко було і тоді назвати музеєм, він його просто вразив. І з французькою легкістю у 2006 році він мені сказав – "а давай зробимо виставку цього чудового барокового скульптора у Луврі" – у нас і не лише у нас такої експресивної скульптури немає. Ну як можна було до цього віднестися – як до екстраваганції заїжджого чужинця – бо куди нам до Лувру.
Однак на другий день до мене в Обласну раду завітав його товариш, теж підприємець і політтехнолог, отже знає, як розкручувати бренди, Олег Кузан і попросив передати якісь матеріали про Пінзеля, які Ян мав би відвезти до Лувру. В розмовах з ним ця ідея ще більше кристалізувалася.

Ян Долл, попри те, що займався своїм бізнесом, зайнявся човниковою дипломатією – їздив у трикутнику Париж-Львів-Київ і налагоджував зв'язки, щоб таки всерйоз запустити цей проект. З кожним разом я передавав йому все більший плік паперів, і він привозив з Парижа все більш конкретні послання.

Йшов час. Аж раптом зі мною, вже на офіційному рівні, контактує мій давній знайомий – Посол Франції Філіп де Сюремен – і теж розпочинає розмову про цю виставку. Перед тим ми розмовляли радше про справи політичні. Тоді виставка для мене була ще чистою віртуалією. Тим не менше я в загальних рисах інформую про цю ідею директора Львівської галереї Бориса Возницького – він насмішкувато з висоти свого досвіду дивиться на мене як на дивака, чи наївну дитину – "де ми, а де Лувр". Хоча я настирно передаю йому отримані від Долла та де Сюремена документи і перемикаю канал контактів на Львівську Галерею – зрештою вона повинна займатися цим питанням.
Невдовзі Ян долучає до електронної переписки і сам Лувр в особах тогочасного директора відділу скульптури Лувру пані Женев'єв Бреск-Ботьє і зберігача та експерта Гійома Шерфа.

Процес набирає сили. До нього залучається все більше людей та середовищ. З подання швидкої на ідеї Ірини Магдиш, яка тоді працювала в Громадській організації Журнал "Ї", я, як начальник відділу промоції регіону Львівської обласної ради, я розробляю реальний покроковий план і промоції Йогана Ґеорґа Пінзеля в регіоні, і підготовки його виставки у Луврі.

План промоції затверджують три обласні ради та адміністрації Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. У 2007 році ініціюю проголошення у трьох областях, в яких і працював Пінзель – Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській "Року Іонана Георгія Пінзеля". І, о диво, обласні ради за активної участі їх голів Мирослава Сеника, Ігоря Олійника, Михайла Миколенка приймають відповідні ухвали – і потяг починає рушати.

В Тернополі до справи долучається мистецтвознавець і директор Тернопільського обласного краєзнавчого музею Віра Стецько, у Івано-Франківську мистецтвознавець і директор Івано-Франківського обласного художнього музею Михайло Дейнега.

Відбувається візит делегації та голови Львівської обласної ради до Франції з окремим візитом до Лувру. Двері, завдяки Доллу та іншим французьким партнерам, відкриваються якось неначе самі по собі.

А далі – регіональні виставки в Україні, відновлення пам'ятників і навіть їхня відбудова. Ініціюю разом з Монетним двором видання срібної ювілейної монети номіналом у 5 гривень. Укрпошта випустила дві марки.

Дійшло до видання респектабельних і концептуальних альбомів. Журналу "Ї" реалізовує спільний проект з київським видавництвом "Грані-Т" – альбом "Іоанн Георґ Пінзель. Перетворення. Скульптура" – і тут важко не згадати і директора видавництва Володимира Пузікова і редактора Діану Клочко. Паралельно відбувається маса інших заходів. Навіть пробували оживити напівживий на той час Музей Пінзеля – зусиллями директора Львівської філармонії Володимира Сивохіпа проводили там музикальні заходи. Ірина Магдиш навіть зробила відчайдушну спробу затягнути туди шкільну молодь.

Дійшло до того, що в рамках кампанії київське видавництво "Грані-Т" навіть замовило написання двох повістей, як у XVIII столітті! – і вони впродовж року були написані та видані видавництвом "Грані-Т". Це роман станіславівського письменника Володимира Єшкілєва"Втеча майстра Пінзеля" (2007) та історико-містичний детектив Євгенії Кононенко "Жертва забутого майстра". І не лише видали, але й провели з цими чудовими письменниками кілька турів Україною.

Якщо на початку промоційної кампанії про Пінзеля у Львові знало 3% реципієнтів, то на кінець року вже 17%. Результат очевидний.

А справа з виставкою в Луврі іде своєю чергою. Не скажу що швидко. Вона виходить на рівень офіційних зв'язків Львівської Галереї і Міністерства культури України.

Послом Франції стає Жан-Поль Везіан – однак Посольство не збавляє обертів. Скаржиться на те, що Галерея не відповідає на е-мейли – проблеми з мовою. Що Возницький не вірить в те, що цей проект можна організувати. Що він не хоче віддавати скульптури, бо вони "розсипляться". Хоча попередньо, за СССР, вони відвідали і Москву (1988), і Прагу (1989), замок у Вілянові біля Варшави (1990), і Вроцлав (1990). І убезпечували їх не так, як це робиться тепер. Отож, все ж можна? Скаржились, що є питання щодо коштів страхування.

В Галичину прилітає делегація Лувру в особах і директора відділу скульптури Лувру Женев'єв Бреск-Ботьє і зберігача Ґійома Шерфа, яку на мікробусі ми товчемо не лише до Івано-Франківська чи Тернополя, а до Бучача, де він найбільше працював, і сільця Рукомиш з новознайденою чудовою скульптурою св. Онуфрія. Остаточне рішення було прийняте саме тоді. І навіть знаю де – у Збаразькому замку, де підсумовувалися результати візиту.

І в якийсь момент у цих перемовинах починає витати ідея поєднання цієї виставки з державним візитом Президента України до Франції. Тоді Президентом ще був Віктор Ющенко. Отож просто так вийти з цієї теми ставало все важче.

Але тут сталася катастрофа. У 2010 році відбулася зміна Президента. Ним став Янукович. Якщо Ющенка були, хоч тоді вже і з скрипом, проте все ж приймати, то щодо Януковича це було виключено.

А потім друга – 23 травня 2012 р. в автомобільній катастрофі загинув генеральний директор Галереї Борис Возницький.
Тим не менше процес вже зайшов дуже далеко. І потрібно було його продовжувати. Були проблеми з реставрацією відібраних об'єктів. Чомусь реальна реставрація розпочалася дуже пізно – практично після смерті Бориса Возницького влітку 2012 р. – розгублені, чи до останнього не вірили в реальність цього проекту? З деяких скульптур місцеві горе-реставратори злочинно зняли автентичну позолоту, що викликало скандал. Не встигали з графіком реставрації. Хоч тут були й чисто технологічні причини. Разом з тим не вистачало коштів. Хоча на загал більшість простих реставраторів проявляли величезний ентузіазм. З реставрацією дуже допомогли кияни, особливо їх керівник – Світлана Стрєльнікова. Панував дух піднесення.

Інколи доходило до смішного. Як от історія з скульптурою Святого Онуфрія з села Рукомиш. Місцевий священик, відчувши кон'юнктуру, відмовив тогочасному міністру культури Михайлу Кулиняку дати скульптуру на виставку до Парижа бо "вкрадуть". І місцеві поселяни переховали її десь у клуні поміж гусей. І таки до Парижа вона не поїхала. На відміну від панотців... Я радив Кулиняку вирішити питання з Патріархом Філаретом. Однак стосунки тогочасного режиму з Київським Патріархатом йому цього не дозволили. А даремно. Це була б перлина експозиції.

Потім знову було чимало дипломатичних колізій. За кулісами.

Про якийсь державний візит Януковича вже, звісно, і мови не могло бути. Тай Януковичу це не було потрібне. Франсуа Оланд ні за що на це б не погодився. Так що це не розглядалося.

Дипломатичну підтримку тоді здійснював черговий посол Франції в Україні Ален Ремі – йому було найскладніше. Мав відповідати на незручні запитання.

Гігантські логістичні зусилля, попри те, що по пів року не отримувала відповідей на свої е-мейли, і супровід процесу підготовки виставки здійснювала директор Французького інститут та радник Посольства Франції в Україні з питань культури та співробітництва Анн Дюрюфле – по суті вона і була координатором з офіційного французького боку.

Тогочасний міністр культури Михайло Кулиняк, акуратно зондував питання, чи не міг би я (чомусь я?) посприяти зустрічі хоча б міністрів культури. Одним словом гра була багатоходова. Потрібно було і виставку провести і пройти поміж крапель. Причому всім гравцям, які брали участь у цьому процесі.

Величезні зусилля приклала і київська культурменеджер Оксана Мельничук. Їй вдалося не лише координувати багато невидимих сюжетних ліній всієї цієї історії на її тогочасному етапі, що непросто.

У один з критичних моментів, коли знову на кону було все, Алену Ремі навіть вдалося зробити неможливе – залучити приватні кошти відомого українського колекціонера і підприємця Сергія Тарути. До честі Сергія Тарути – він не підвів.

Попри всі перепони 21 листопада 2012 р. виставка нарешті відкрилася. 27 робіт Пінзеля до Парижа привезли з чотирьох музеїв України, декілька експонатів приїхали з Польщі та Німеччини. І тривала до 25 лютого 2013 р.

І щасливо майже співпала з введенням на престол Апостольського екзарха для українців-католиків у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу, ректора Українського католицького університету владики Бориса Ґудзяка – і все це через кілька тижнів, бо 2 грудня 2012 р., і за кількасот метрів від Лувру – у Парижі в Соборі Паризької Богоматері в присутності Патріарха Святослава, архиєпископа Парижа Андре-Армана Вен-Труа та примаса Австрії Крістофа Шьонборна! По бульвару Сен Жермен напевно вперше в історії плила величезна українська ріка, щоб розлитися морем пере Нотр Дам де Парі! Воістину Всевишній знає, як розставляти карти.

Перший і другий захід були фантастичним проривом у дуже складному і снобістському, достатньо зверхньому до всього нефранцузького світі Парижа.

На жаль ці прориви Україна до кінця не використала. А момент був унікальним. Коли таке повториться – невідомо. Хоча Пінзель і далі залишається тим, чим ми тепер, після дебюту у Луврі, можемо відкривати будь які двері. І про це йшлося – Женев'єв Бреск вже тоді вела мову про можливість організації тієї ж виставки у музеї мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку. Що не знайшло відповіді з боку вже на той час нового директора Львівської національної галереї мистецтв Лариси Разінкової.

Виставка закінчилася. І свято закінчилося. Роботи повернулися до Львова. І тут почалися дивні речі. Скульптури Пінзеля не повернулися до Музею Пінзеля, а розпорошилися по різних корпусах Галереї. Причина – Музей Пінзеля в аварійній ситуації. Дах банально протікає. Про те, що це насправді ніякий не музей і говорити годі. Таке враження, що Пінзель знову став сиріткою, як було до 1930-х років, доки його не відкрили такі польські мистецтвознавці Збіґнєв Ґорнунґ. Вже після того їхню справу продовжили Володимир Вуйцик, Володимир Овсійчук, Борис Возницький та ін.

До речі про дослідження творчості Пінзеля – чесно кажучи далі спекуляцій донедавна справа не йшла. Як правило це було переписування робіт дослідників, що працювали ще у 1930-ті роки. Це видавалося за відкриття. З огляду на що мені прийшлося просто перекласти ці попередні роботи і видати їх українською мовою – Журнал Ї, Львів епохи Пінзеля, N72, 2013 (1), щоб нарешті припинилася ця ганебна практика.

Та попри все історія з Пінзелем не завершена. Час, після виставки у Луврі спливає. А Музею Пінзеля реально немає. Дах як протікав, так і протікає. Але навіть, якщо його й залатають – риштування вже одного разу ставили – за пів року зняли. Тепер знову поставили. Головне це все таки створення самої концепції музею і концепції перетворення Пінзеля на бренд України, Галичини та Львова.

Отож про концепції. Той самий Ґійом Шерф настільки захопився Пінзелем, що попросив мене під час свого чергового візиту до Львова показати, а де ж насправді була більшість скульптур Пінзеля, які збереглися. І ми з Оксаною Мельничук, яка віддано опікує безліч французьких проектів в Україні, повезли його у сільце під Львовом – Годовицю, де тихо помирає як на мене найелегантніша архітектурна пам'ятка тієї епохи – парафіяльний костьол Всіх Святих. Без даху. З якого і досі знімають фрески. Хоча це робота постійного партнера Пінзеля Бернарда Меретина. На їхньому рахунку не лише цей костьоли, але й собор Святого Юра, фантастична ратуша у Бучачі та багато іншого. І раптом він починає фонтанувати ідеями – а що, як перекрити цей чудесний костьоли скляним дахом, як це роблять у нас у Франції і повернути скульптури на ті місця і ту висоту, для яких вони і були створені. Бо ж дивлячись на них з віддалі метра ми їх не бачимо... Тут і ідеї щодо 3D копій – бо ж живемо не у ХІХ сторіччі, і спеціального музею Пінзеля в стилі скляної піраміди Лувру у дворі Наполеона (cour Napoléon) поставленої президентом Франсуа Міттераном...

Одним словом – француз. Хоча разом з тим він почав прикидати, звідки можна взяти на це кошти – французи вони такі...

Переконаний, що саме Пінзель заслуговує у Львові на окремий музей – щось на зразок павільйону Сецесіону у Відні. В сучасному стилі, звісно.

Мрії мріями, а рятувати костел у Годовиці треба. Так само, як і шукати нової концепції Музею Пінзеля. Це при совку на музеї перетворювали церкви та костьоли. Тепер повинен бути цілком інший підхід. І його знайдуть. Як не наше покоління, то наступне.

Чому я так ретельно перелічую людей та події? Наперед вибачаюся перед тими, кого не згадав – з часом розширю.

Просто хочу показати, що немає нічого неможливого. Але, якщо працювати і залучати до цієї праці таких абсолютно різних, але діяльних людей, то все здійсниться. Навіть виставка у Луврі. А за кожним з цих прізвищ цілі колективи, цілі середовища. Вже цей короткий шкіц показує, що якщо знаєш чого хочеш, коли маєш уяву і бачення, то все вдасться. А, якщо ні – то ні... Нічого з неба не впаде, скільки не сиди на місці як та собака на сіні.

Але зараз Пінзель знову в руїні. І наступне покоління, яке точно до нього повернеться, матиме повне право запитати нас, а чому тоді, в ті 2010-ті Іоан Георгій Пінзель попри всі зусилля такої маси людей, яких я тут спеціально перелічив, так і не став маркером Львова та України?

Вже неначе все, що тільки можна, було зроблено. І нічого...

Джерело
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
5-02-2016, 15:04 » Автор: Тарас Возняк
Загрузка...
загрузка...


Оставьте свой комментарий

Имя:*  
E-Mail:
Полужирный Наклонный текст Подчёркнутый текст Зачёркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
Введите текст с изображения: *


наверх