Така активність породжує багато спекуляцій.
Згідно з найсвіжішими політичними рейтингами, партія, що демонструє найвищу підтримку населення не набирає і 7% серед опитаних, а сумарний відсоток тих, хто не прийде на вибори, не знає за кого голосувати або зіпсує бюлетень значно перевищує 50%. Ці цифри показують тотальне розчарування у політиці і політиках, зневіру і апатію українського суспільства. Суть проблеми в тому, що за ці два роки саботажу реформ і продовження корупційних практик, у людей вкрали довіру і віру в можливість позитивних змін. А це саме те, що, як на мене, було стрижнем Майдану і зумовило його перемогу над Януковичем — внутрішня довіра один до одного і віра у можливість позитивних змін. Без цих двох компонентів неможлива спільна дія людей, яка робить зміни можливими.
На жаль, політична криза в Україні уже давно переросла у кризу цінностей і довіри, і відповідальність за це, безумовно, на сьогоднішніх так званих політичних елітах. За ці два роки ту колосальну соціальну енергію, яку мало українське суспільство після Майдану було фактично втрачено. Тобто, влада використовувала цю енергію, коли їй це було потрібно, щоб затикати якісь свої дірки і покривати власну неспроможність, як це відбувається, скажімо, з волонтерами для фронту. Але системно використовувати цю енергію, щоб дійсно залучити нових людей для реформування країни, ніхто у владі не збирається. Їм вигідна наша суцільна апатія і дезорганізація. Нам потрібна енергія і організація. Майдан не закінчено, доки його цілей не досягнуто.
Ось тому розмови про гіпотетичну нову партію є беззмістовними. Партія — це форма, а потрібно говорити не про форму, а про суть. Потрібне розуміння цілей, і того, що для досягнення цих цілей необхідна спільна дія, а це значить — нова, інша модель взаємодії, ніж та, яку в Україні називають політичною партією. Взагалі, понятійний апарат сучасної української політики не можна застосовувати до того, чим є зараз і чим має стати Рух за очищення, адже основні поняття, по суті, девальвовані. Бо коли придворні політологи, аналітики і професійні критики Саакашвілі говорять: «Рух за очищення — це створення політичної партії Саакашвілі і мобілізація електорату під вибори» — у цьому реченні немає жодного слова правди.
Ні, це не політична партія, бо політична партія по-українськи — це взяти грошей, щоб пролізти до влади і сісти на потоки. Ні, це не організація імені Саакашвілі, адже він є одним з членів координаційної ради, до якої входять представники різних політичних сил та громадських організацій. Ні, це не мобілізація в українському сенсі слова, бо питання не в тому щоб люди один раз проголосували, а потім хоч трава не рости. І ні, це не електорат. Це залучення громадян до широкого громадського руху і спільної дії. Головний ворог — організована клептократія і олігархія, а це значить, що протистояти їй може тільки організована сила. Майдан переміг тільки тому, що мав енергію і організацію. Тепер нам потрібна ця енергія і організація на набагато складнішому рівні. І форма організації цієї енергії — питання вторинне. Бо якщо, скажімо, вдалося б зібрати стотисячний мітинг під Кабміном і ГПУ, це би певною мірою посприяло рішенням Яценюка і Шокіна про відставку, і не доводилося б говорити про дострокові вибори і нову партію. Але, знову ж таки, для того, щоб відбувся стотисячний мітинг, необхідно мати організовану силу. І будемо відверті, жодна сучасна українська партія навіть близько не має такої сили. Сучасні українські партії — це муляжі, які не те, що не мають мережі активістів у регіонах, вони не мають навіть достойних кандидатів на міністерскі посади. Сучасні українські партії — організаційно і кадрово неспроможні.
На адресу Руху звучить безліч критики від представників нинішньої влади і ангажованих експертів: і про те, що Рух подібний на Нашу Україну, і про те, що зараз не час розкачувати човна, а дострокові вибори тільки погіршать ситуацію. І про те, що Саакашвілі, мовляв авторитарний лідер, з якого роблять месію. До речі, ці ж самі люди додають, що насправді усі грузинські реформи робив не Саакашвілі, а команда, яку він набрав. Протиріч між останніми двома твердженнями вони не вбачають. Ціль цієї критики очевидна — зробити все, щоб у українському політичному болоті нічого не змінювалось, не з’являлося ніяких альтернатив, та і взагалі, гроші люблять тишу, тому сидіть тихо і не заважайте пиляти. Їхня ціль — зробити так, щоб тотальна апатія перемогла надію. І надія тут не на месію у вигляді Саакашвілі. Я є противником спрощеного уявлення: «Міша прийде, порядок наведе». Надія на те, що ми, як суспільство, зможемо це зробити. Що знайдеться 5-10% українців (а цього достатньо), які нарешті зможуть об’єднатися на базі спільних цінностей і цілей, і здійснити нарешті таку потрібну модернізацію країни. А людина з таким унікальним досвідом, знаннями і здібностями як у Саакашвілі точно стане у нагоді на цьому шляху.
Сьогодні можна констатувати, що в Україні спроба реформування зверху не те, що провалилася, її просто не було. Тому у нас є тільки один шлях — реформування знизу, а цього не може статися без організованої широкої сили на кшталт польської Солідарності кінця 80-х-початку 90-х років. І якщо цій організованій силі потрібно буде йти на вибори, то створення партії не стане проблемою, як не стало для тієї ж Солідарності. Створити форму — не така складна задача. На порядок складніше — наповнити її змістом. А сьогодні нам потрібен саме цей зміст, потрібна суть. Для змін країні потрібна суспільна енергія і спільна дія, внутрішня довіра і віра у те, що у нас все вийде. І у нас все вийде.