Варто звернути увагу на головних дійових персонажів.
Політику формують насамперед живі люди. Всі, хто матиме вплив на осінні події в Україні, добре відомі нашим читачам, проте фактор несподіванки у розвитку подій від цього не зникає. Посилюється турбулентність не лише українського суспільства, але і світової спільноти, про це не варто забувати.
Петро Порошенко. Хоча Україна є парламентсько-президентською республікою, позиції глави держави в ній виглядають традиційно впливовими, президент за визначенням є одним з основних політичних гравців, незалежно від обсягу повноважень. Порошенко зазнав протягом останнього часу рейтингових втрат, проте продовжує стримувати тиск опонентів по основних напрямах, часом досягаючи помітних успіхів. До них можна віднести посилення Збройних Сил, збереження антипутінської коаліції та ухвалення судової реформи. Цієї осені президентська каденція Порошенка перетне екватор, і це означає, що діючий глава держави шукатиме можливості вийти на нові президентські вибори з належними шансами на перемогу. Завдання-мінімум у цьому контексті – не допустити дострокових парламентських виборів, зберегти хоча б формальну лояльність Верховної Ради та нормальні відносини з урядом. Схоже, на це буде спрямована активність Ігоря Райніна, нового глави президентської адміністрації, який проводив жорстку лінію у Харківській області.
Володимир Гройсман. Молодому українському прем’єру доведеться і надалі боротися за місце під політичним Сонцем. Володимир Борисович розраховує на економічне зростання, нинішні темпи якого не дають підстав для оптимізму мільйонам українців. Уряду доведеться бути надзвичайно переконливим та ефективним на тлі зростання тарифів на житлово-комунальні послуги та шукати неординарні рішення для стимулювання економічного розвитку. Після призначення головою Кабміну Гройсман обіцяв показати, як керувати країною, отже, його зоряний час настав. Зрозуміло, що прем’єру буде потрібна злагоджена урядова команда, на яку він зможе спертися, та підтримка урядових ініціатив з боку парламенту.
Андрій Парубій. Для досвідченого політика це друга сесія, під час якої він керуватиме Верховною Радою. Низький коефіцієнт корисної дії та відсутність чітких орієнтирів у роботі законодавців знаходять відгук у багатьох питаннях. На жаль, сформована після Революції Гідності Верховна Рада не стала взірцем політичної самопожертви, швидше, навпаки – багато в чому продовжила традиції попередніх скликань. Головна проблема – навіть не слабка дієздатність парламентської коаліції, а відсутність позицій, які могли б слугувати консолідуючими для депутатського корпусу. Він раз по раз виявляється неспроможним піднятися над партійними та приватними резонами заради захисту національних інтересів. Проте дострокові парламентські вибори за існуючим виборчим законом ситуацію на краще змінити не зможуть.
Юлія Тимошенко. Цей політик вчергове набирає популярність. Леді Ю зробила висновки з попередніх помилок та з розмахом використовує медійні ресурси для трансляції власних поглядів з актуальних проблем. Лідер «Батьківщини» енергійно критикує владу, говорить про «тарифний геноцид», проте воліє не згадувати про власну роль у підписанні кабального газового контракту з Росією та ідеологічні кульбіти першого номеру списку своєї партії – Надії Савченко. Юлія Тимошенко вміло використовує суміш популістських закликів та словесних маніпуляцій заради просування власних політичних інтересів. Її прагнення до «перезавантаження влади» — погано завуальоване бажання повернутися до прем’єрського або увійти до президентського кабінету.
Юрій Бойко. Формальний лідер «Опозиційного блоку» посилив власні політичні позиції та стабільно входить до трійки лідерів за рейтинговими показниками. Цікаво відзначити, що Юрія Бойка не відрізняють харизматичність та вміння словом консолідувати власних прихильників. Його зростаюча популярність – свідчення помилок влади та існуючого потужного впливу колишніх «регіоналів» на суспільно політичне життя країни. При цьому не варто забувати, що «Опозиційний блок» більше нагадує акціонерне товариство, інтереси акціонерів якого співпадають далеко не завжди.
Юрій Луценко. Хоча нинішній генеральний прокурор не має юридичної освіти, його активність на посаді заслуговує на значну увагу. Протягом 100 днів перебування на чолі ГПУ Юрій Луценко переконливо доводив, що прийшов туди не просиджувати штани. Затримання та арешт Олександра Єфремова, позбавлення недоторканості Олександра Онищенка, спеціальна операція правоохоронців проти нелегальних копачів бурштину на Рівненщині – далеко не повний перелік конкретних дій Луценка. Цієї осені він анонсував подання на позбавлення депутатського імунітету слуг народу, яким інкримінується державна зрада. Цікаво подивитися, як на це відреагує Верховна Рада на подібну пропозицію, від якої важко відмовитися без рейтингових втрат.
Арсен Аваков. Цей політик не лише очолює потужне Міністерство внутрішніх справ, але і є головним представником «Народного фронту» у владній ієрархії. Відповідно, на нього тримають рівняння інші «фронтовики». Арсен Аваков виглядає сьогодні потужно, проте значні проблеми всередині МВС можуть похитнути його позиції. Недоброзичливців у міністра внутрішніх справ не бракує. Задля збереження власних позицій йому доведеться діяти не лише ефектно, супроводжуючи кроки постами в соціальних мережах, але і ефективно.
Володимир Путін. Цей політик має цілком очевидне прагнення підпорядкувати власним інтересам Україну в повному обсязі. Анексія Криму та розпалювання конфлікту на Донбасі продемонстрували всьому світові «дружні почуття» російської політичної еліти по відношенню до українців. Навіть після 18-годинних перемовин у Мінську в лютому 2015 року, що завершилися підписанням домовленостей про врегулювання конфлікту, Путін не поспішає виконувати обіцяне. Його розрахунок простий: він очікує результатів виборів у країнах Заходу, що дозволяють йому сподіватися на зміни у політиці щодо Росії. Для України це означає одне – нам необхідно бути готовими до різних проявів російської агресії, серед яких військове вторгнення не є пріоритетом.
Франсуа Олланд та Ангела Меркель. Політичні лідери провідних країн Європейського Союзу переживають не найкращі часи. Їх перебуванню при владі загрожують виклики, що кинуті всьому Старому Світові, зокрема, проблема біженців. Проте лідери Франції та Німеччини доволі вперто відмовляються вирішувати конфлікт на Донбасі (найбільший в Європі за останні 20 років) за російськими рецептами, більше того – наполягають на виконанні Мінських домовленостей. Осінь 2016-го буде визначальною для президентських шансів Франсуа Олланда навесні 2017-го та перспектив Ангели Меркель за рік зберегти посаду канцлера.
Барак Обама. Його друга президентська каденція закінчується. Небагато президентів США отримували Нобелівську премію миру, і ця нагорода стала визначальною в роботі 44-го президента Штатів. Барак Обама прагнув максимально ухилитися від втягування у конфронтацію з Росією, не ризикнув надати Україні летальну зброю. Політика Обами значною мірою сприяла піднесенню Дональда Трампа – кандидата від республіканців, що гучно пропонує прості та ефективні рішення, розраховані на мешканців американської глибинки.