Олігархам не вистачає духу та мислення.
Стаття Пінчука в WSJ та її обговорення в Україні дозволили зафіксувати важливу зміну і можливо найвагоміший результат Революції Гідності – в Україні з\’явилася стратегічна еліта, яка може виступити контрелітою до наявного правлячого класу під час наступного етапу революції.
Водночас олігархи та олігархічна влада виявилися абсолютно неспроможними до стратегічної діяльності – стратегування в умовах війни, стратегування реформ та стратегічної комунікації в цих процесах з власною громадою.
Олігарх Віктор Пінчук поблажливо погодився для української громади викласти свою позицію вже після її публікації в WSJ та представленння у всяких там «давосах». Його стаття називається «Без назви».
Коротко і рефлексивно зафіксуємо її моменти.
Пінчук – «У Евросоюза глубокие проблемы. Происходит смена элит Запада…» Відбується не просто зміна еліт, відбується зникнення еліт на Заході – по мірі того, як європейська стратегія єдності, хоча б і через спільні ідентифікації минулого, замінюється на безліч програм національного майбутнього.
Відмова Заходу від філософського осмислення своєї перспективи через перспективу цілого людства породила прокрастинацію в Європі та корпоративно-технологічний термінаризм в США.
Пінчук прямо заявляє свою позицію як субдомінантну та субстратегічну: «И им нужны быстрые результаты, которых от них ждет избиратель. В наших силах помочь лидерам Запада их достичь. В обмен на их помощь в достижении наших целей…»
Так сформульована позиція одразу ж означає провал, програш, крах. Неможливо досягти своїх менших за масштабом цілей, допомагаючи іншому досягти своїх більш масштабних, бо це зводить твої цілі менш масштабної стратегії нанівець.
Субдомінантна позиції олігархів та олігархічної влади в Україні якраз і полягає у тому, щоб відмовитися від частини суверенітету – стратегічної влади – в обмін на тактичні гарантії продовження олігархічного дерибану всередині України.
Пінчук – «Сейчас мы должны строить по европейским принципам и в полном соответствии с европейскими стандартами собственную сильную страну…»
Це повна відмова від рефлексивного та навіть логічного мислення. Якщо Європа слабне і розпадається, і її принципи приводять цю цивілізацію до колапсу, то як можна побудувати сильну країну за цими принципами?
Олігархам та олігархічній владі не вистачає мислення та духу, щоб прямо сказати – європейські принципи не дозволяють побудувати сильну країну. Це було можливо в минулому, але ситуація змінилася. Тепер для того, щоб побудувати сильну країну, потрібні інші принципи.
Олігархи та олігархічна влада не можуть сказати настільки логічну річ, бо їх одразу ж запитають, а які ці нові принципи? Оскільки відповіді у них немає, то вони продовжують вводити українську громаду в оману – ми йдемо в Європу, але повільно, сильно загальмовуючи туди свій рух і навіть призупиняючи його.
Пінчук згенерував перлину реакційного мислення українського правлячого класу: «временный отказ от членства в ЕС как от заявленной цели на ближайшее будущее». Наскільки ця відмова тимчасова, про яке найближче майбутнє йде мова? Тобто не ми будемо вирішувати – це будуть вирішувати в ЄС. А якщо вони не зможуть вирішити, тоді тимчасова відмова стане ще більш тимчасовою відмовою.
Наші предки хоч змінювали геополітичну стратегію на користь актуально сильнішого в стратегічному плані гравця. А ми зараз маємо змінювати геополітичну стратегію на користь ЄС, який постійно слабшає. Чи посилиться ЄС, коли і взагалі чи це відбудеться, невідомо. Але ми сподіваємося і будемо чекати, в ситуації явної війни і втрати територіального суверенітету. В стратегічному плані – це повний ідіотизм.
Позиція Пінчука щодо НАТО: «Мы должны требовать от Запада значительной финансовой и технической помощи для укрепления нашей обороноспособности, а также прямых гарантий безопасности. Какими могут быть эти гарантии – никто пока сказать не может…»
Це класичний приклад «відкладеного мислення». Ми не можемо вимагати від Заходу того, про що не можемо нічого сказати. Щодо безпеки так мислити це означає відмовлятися від мислення. Відкладене мислення щодо безпеки – це поразка. Тобто олігархи та олігархічна влада неспроможні згенерувати жодної потужної безпекової ініціативи. І це фактично вирок для них.
Щодо безпеки України є дві важливих проблеми: 1) Ні НАТО, ні будь-яка інша країна, ні будь-які інші способи гарантій не дозволяють відвоювати вже втрачений територіальний суверенітет; 2) Якщо система безпеки країни не відповідає на питання ядерного захисту країни, то це не система безпеки, це просто задурювання мізків недалеких обивателів.
Пінчук, як і інші олігархи та олігархічна влада, продовжують уникати проблеми ядерної беззахисності України. Вони продовжують публічно обходити ту обставину, що вони відмовилися від війни за Крим перед лицем прихованого ядерного шантажу Росією України. Отже ядерна зброя це не уявна чи віртуальна небезпека для України, це реальна небезпека, яка будучи використаною в політичному плані вже призвела до реальної втрати Україною Криму.
Тому тут позиція Пінчука маніпулятивна, брехлива, безпорадна і поразкова.
Щодо Криму і Донбасу Пінчук виказує повну неспроможність до стратегічного аналізу ситуації.
Визнати проблему Криму та Донбасу в стратегічному плані це означає визнати проблему «мінського формату» – саме цей формат розірвав ці два питання, як цього і хотіла Росія.
Перекладання відповідальності за Крим та Донбас на громаду, як це робить Пінчук, можливо. Але тоді потрібно ставити це питання так, як його ставить громада – «Будапештський формат», референдум щодо Донбасу, блокада Донбасу, блокада Криму і т.д.
Війна долається війною, мир здобутий без перемоги може бути лише на умовах ворога. Можна змінювати форми війни, але не можна уникати війни, коли вона вже йде. Можна відмовитися від збройної війни, але тоді потрібно побудувати інші форми війни. Така має бути стратегія.
Позиція Пінчука в критикованій статті показує, що він дуже далекий від української громади, знаходиться під потужним впливом зовнішніх факторів і стратегічно не працює на Україну.
Відмова Пінчука вступити в стратегічну комунікацію зі змістовними опонентами його позиції всередині України, показує, що він, як і олігархічна влада та інші олігархи, далекий від стратегічних комунікацій України.