Про десять друзів України.
Україна має понад 20 стратегічних партнерів. Один з них здійснив анексію Криму та продовжує ескалацію конфлікту на Донбасі. Необхідно якнайшвидше змінювати акценти, оскільки протидіяти турбулентності міжнародних відносин, живучи в ілюзіях, надзвичайно складно та небезпечно
Феномен стратегічного партнерства зародився за багатовекторної зовнішньої політики Леоніда Кучми. Озираючись назад, можна сказати, що другий президент віддав перевагу імітації активної діяльності з пошуку стратегічних партнерів перед справжньою європейською та євроатлантичною інтеграцією.
Україна у 90-х роках ХХ століття втратила шанс здійснити зухвалий геополітичний маневр «геть від Москви», який доволі вдало зуміли зробити наші сусіди з країн Центральної Європи та колишні балтійські республіки СРСР. Справедливості заради треба сказати, що тодішня політична та економічна еліта була абсолютно не готова до нього та не зацікавлена у подібній втечі.
Логіка «стратегічного партнерства» мала продовження і під час президентства Віктора Ющенка. Хіба що той зосередився на визнанні Голодомору геноцидом (безумовно, потрібна справа, проте не надто чутлива для посилення позицій країни в системі міжнародних відносин) та поширенні у світі знань про Тараса Шевченка, який з різних причин для багатьох країн перебуває у затінку своїх російських сучасників.
Віктор Андрійович, втім, не лише він, так і не зумів спрямувати енергію помаранчевого Майдану на здійснення зовнішньополітичного прориву. Процес зближення з ЄС виявився швидше імітаційно-формальним, а відносини з НАТО стали більш прохолодними після саміту в Бухаресті, де Україна та Грузія так і не отримали ПДЧ для вступу до Альянсу.
За президентства Віктора Януковича процес пошуку стратегічних партнерів припинився. І справа не лише у засиллі російського впливу на внутрішню та зовнішню політику офіційного Києва. Ув’язнення Юлії Тимошенко відвернуло від України багатьох європейських політиків, чим успішно скористався Кремль. Про яке стратегічне партнерство можна говорити, коли Україна була змушена розміняти запаси збагаченого урану на можливість Віктора Януковича потиснути руку Бараку Обамі.
Анексія Криму та розгортання конфлікту на Донбасі показали справжню ціну стратегічного партнерства.
Парадокс не лише у тому, що напад на Україну здійснює країна, з якою у неї найбільш розвинені міжнародно-правові відносини, а й у тому, що позаблоковий статус держави, прийнятий за президентства Януковича, не підкріплявся договорами про надання військової допомоги.
Багаторічна віра у Будапештський меморандум виявилася слабким захистом національних інтересів України в умовах зіткнення з супротивником, який має ядерний арсенал . І бажаючих суттєво поліпшити відносини з Україною (Угода про асоціацію з ЄС – це швидше політичний жест), стати з нею пліч-о-пліч у протистоянні з Росією нині не спостерігається, що цілком логічно.
Настав час для ревізії стратегічного партнерства та наповнення його реальним змістом. У такий спосіб, серед іншого, українська дипломатія дасть собі відповідь стосовно пріоритетів діяльності та перспектив розвитку міжнародної активності, зосередить зусилля на дійсно важливих напрямах докладання зусиль.
Очевидно, що сьогодні є актуальним наповнення реальним змістом стратегічного партнерства зі США. Зміна адміністрації може суттєво відкорегувати зовнішню політику Вашингтону, а для України в нинішніх умовах «зникнути з радарів» найпотужнішої країни світу дуже небезпечно. Вочевидь, і стратегічне партнерство з Канадою потребує наповнення конкретним змістом.
Провідні країни Європейського Союзу також мають стати стратегічними партнерами України. Франція уникла цього у попередні роки, і зробити її зараз стратегічним партнером Києву навряд чи вдасться. Доведеться зосередитися на поглибленні відносин з Німеччиною та Польщею попри існуючі між цими державами протиріччя та період непростих стосунків Києва та Варшави.
Після Brexit Україні доцільно шукати зближення і з Великою Британію, для якої розбудова відносин з однією з найбільших європейських країн також являє собою інтерес.
Стратегічне партнерство від декларації має стати механізмом посилення зовнішньополітичних позицій. Зокрема, присутність у переліку стратегічних партнерів країн Вишеградської четвірки (за виключенням Чехії) та Румунії має посилити центральноєвропейський вектор зовнішньої політики України, а аналогічний статус учасників напівзабутого сьогодні об’єднання ГУАМ – дати йому новий імпульс до життя та реалізації інтересів на пострадянському просторі.
Звісно, не варто залишати поза увагою і Білорусь – стратегічно вагомого сусіда, на території якого не перший рік відбувається повзуче поширення «руского міра».
Аналогічно і Туреччина, навіть на тлі драматичних подій всередині країни та посилення влади президента Ердогана, повинна лишатися нашим стратегічним партнером.
Нинішня зовнішньополітична ситуація має спричинити стрімке прощання з ілюзіями та наповнення реальним змістом продубльованих багато разів слів про унікальний потенціал України. Російська агресія та перспектива зміна формату міжнародних відносин, відсутність стратегічної стабільності підштовхує Київ до максимально реалістичного сприйняття ситуації у навколишньому світі.