Про «лакмусові» санкції.
Оприлюднений 16 травня президентський указ, який ввів в дію рішення РНБО від 27 квітня 2017 року про санкції проти юридичних та фізичних осіб, причетних до агресії проти України, викликав неабиякий суспільний резонанс. Ще б пак – серед іншого ним обмежується функціонування в Україні популярних соцмереж «Вконтакте» та «Одноклассники», а також потужних інтернет-гравців Yandex та Mail.Ru. Всі вони входили протягом тривалого часу до десятки найбільш популярних сайтів в Україні.
Звідси – підвищена увага, заяви окремих опозиційних політиків про наступ Порошенка на свободу слова та непідконтрольні офіційному Києву засоби комунікації (президент порадив громадянам України піти з російських соцмереж, до яких мають практично необмежений доступ російські спецслужби), обурення інтернет-діячів та твердження про те, що блокування буде неефективним, а обійти його за допомогою різноманітних програм-анонімайзерів буде доволі просто. Останнє твердження правдиве, проте сенс санкцій полягає в іншому.
Під час протистояння з Росією ми часто вимагаємо від країн Заходу запровадження різноманітних обмежень проти країни-агресора, при цьому часто забуваючи, що санкції передбачають обопільні незручності, і ЄС та США втратили мільярди доларів від зменшення економічних контактів з Росією. Якщо спробувати підрахувати, скільки українських військових навіть у зоні АТО використовували російські соцмережі та у скількох органів державної влади поштові скриньки розташовані на mail.ru, масштаб проблеми стає більш зрозумілим. Як і те, що мова йде не про цензуру, а про питання національної безпеки, на що, до речі, звернули увагу і в НАТО. Рада Європи та Human Rights Watch доволі передбачувано обурилися та закликали українську владу увімкнути задній хід.
До речі, за потоками сліз з приводу улюблених соцмереж залишився малопомітним один факт: українська влада виявилася спроможною підготувати це рішення без зайвих витоків інформації, досягши ефекту несподіванки. Зворотня реакція суспільства свідчить і про те, що відмова від елементів «русского мира» в українському суспільстві буде болісним та тривалим. Проте обмеження під час війни (навіть гібридної) – це, даруйте, логічно.
Ажіотаж навколо обмеження функціонування російських соцмереж опосередковано свідчить про домінування російських інтернет-компаній на українському ринку. Маючи набагато більше ресурсів та не зустрічаючи опору з боку представників тодішньої української влади, власники «Вконтакте» вправно підсадили мільйони українських користувачів на безкоштовну музику, просте зберігання фотографій та відео, відсутність банів за некоректні вислови тощо. Ще один фактор – можливість розвивати свій маленький бізнес через соціальну мережу, що не заважало основній діяльності. «Одноклассники» серед іншого вправно використовували функцію стимулювання ностальгії за щасливим минулим, яким для багатьох з нас є дитинство.
В результаті багато українців, які гучно вимагали від влади запровадження воєнного стану, виявилися не готовими до обмеження використання російських соцмереж. Їм неначе зараз нагадали, що Росія чинить проти України гібридну агресію, мета якої – встановлення контролю над мізками, а не територіями. І наявність українського інтерфейсу у популярних соціальних мережах далеко не означає їхній проукраїнський характер.
Для мене виглядає показовим, коли про алгоритм обходу блокування до російських соціальних мереж розповідає телеканал «Россия 24». «Вконтакте» та «Одноклассники» також повідомили про це своїх користувачів, адже для них втрата українського сегменту – це не лише іміджеві, але і фінансові збитки. Швидко компенсувати їх буде непросто, проте для мільйонів громадян України буде корисним щонайменше обмежити їх використання.
Природньо, що після обмеження соціальних мереж з новою силою постало питання про обмеження функціонування телеканалу «Інтер», який давно балансує не межі фолу. Однак у цьому питанні влада не поспішає демонструвати наступальний запал, тримаючи у пам’яті перспективи проведення виборчої кампанії найпізніше за два роки.
В контексті боротьби за вплив на населення раз по раз порушується і питання заборони діяльності Російської православної церкви в Україні. Її лідер Кіріл (Гундяєв) висловив занепокоєння законопроектами, які можуть дещо обмежити вплив РПЦ та її філії УПЦ МП в Україні. Проте, на відміну від обмеження функціонування соцмереж, питання свободи совісті потребує якісно інших підходів, оскільки воно є надзвичайно чутливим для західного світу. До речі, дискусія про створення помісної церкви в Україні так і не перетворилася на драйвер перетворень у цьому питанні.
Переконаний, що громадяни України, які навчилися жити без російських телевізійних каналів та багатьох інших чинників впливу з боку держави, що веде проти нас гібридну агресію, зможуть обійтися і без російських соцмереж. Дехто продовжить користуватися ними, але переважна більшість піде шляхом найменшого опору, вишукуючи нові засоби комунікації, яких не бракує. В цьому контексті і представникам владної еліти було б не зайве продемонструвати, у чому полягають їхні незручності від запровадження сайтів, звісно, крім закриття офіційних сторінок Президента України у російських соцмережах.