Спонтанна перевірка на здатність щось зробити.
Вчора повертались із зони АТО. На трасі Харків-Київ у фури, яка рухалась попереду, розірвало колесо. Завантажена машина ще з кілометр гальмувала, після чого спалахнули її шини. Довелось допомагати гасити полум\’я, інакше було б велике вогнище, яке помітили б, мабуть, й з Полтави. В процесі гасіння навіть стався такий собі мікровибух.
І що цікаво й сумно: далеко не всі водії зупинились, аби надати допомогу своєму побратимові. Хтось зупинявся й тягнув вогнегасники, або й просто пляшки з водою, а хтось, трохи пригальмувавши й продовжуючи слухати музичку, із абсолютно спокійним обличчям (мене це не стосується, це не моя пожежа (війна), об\’їжджали аварійну фуру та їхали собі далі у власних справах. Хоча, якщо не помиляюсь, у нас діє закон про обов\’язок надавати допомогу під час дорожньо-транспортної пригоди.
У багатьох водіїв не виявилось вогнегасників. Або вони просто вирішили не розряджати їх й не витрачати час на таку дрібницю, як палаючі шини автопоїзда. Якщо перенести цю ситуацію у наше щоденне життя, думаю, що пропорція між тими, хто намагається підставити плече і допомогти, й тими, кому реально все, окрім власної дупи – байдуже, ділить суспільство приблизно навпіл. І це ще оптимістичні відчуття.
Отже, вийшла спонтанна перевірка людей на здатність щось зробити, а не лише бурчати про «всепропало». Ніби дрібниця, але деякі наші співгромадяни, навіть не замислюючись, втрачають шанс не лише допомогти ближньому, а й стати трошки ліпшими самим. Забуваючи відомий категоричний імператив – бажання, аби світ ставився до нас так, як і ми ставимось до нього.