Без надії на сподівання.
Дуже складна ситуація. З одного боку, розумієш, що масові розстріли ні до чого не приводять. Вірніше, тільки до поганого. Що спершу на стовпах вішають зажерливих чиновників і депутатів, а заодно грабують їх будинки і гвалтують їх секретарок. Це приємно і всі це вітають, а потім переходять до офісних хомячків, які спочатку підтримували справедливість у виконанні великих бородатих мужиків. Або просто великих лисих чоловіків. Неважливо. Важливо, що дуже злих і не дуже освічених товаришів, які першими записуються в розстрільні команди, адже не будуть інтелігенти цим займатися. І потім все завжди закінчується колгоспами і національною економікою, яка призводить до ще більшої бідності. І ще більшої корупції. Чомусь всі агресивні люди, будь то комуністи або націоналісти, обов\’язково хочуть повернути колгоспи. Загалом, справедливість з насильством вона така. Хто сильніший, той і справедливий. Але рідко коли розумний. І коли закон перестає стримувати агресивних неосвічених людей, вони і стають законом.
І начебто це погано і шлях в нікуди. Але емоційно. Адже дуже хочеться покарати всіх тих депутатів, які два тижні розігрували мерзенний цирк з недоторканністю. І розумієш, що довгий шлях виборів і нових виборів, а потім наступних виборів, коли люди нарешті навчаться не голосувати за корупціонерів, не приведе до покарання саме цих людей. Що саме вони повернуться додому питимуть дороге віскі та сміятимуться над усіма тими, хто сподівається на закон і справедливість. І чекає реформ. І найбільше над тими, хто за них голосував. Сміятимуться з презирством. А потім полетять до Ніцци, де далеко від українців питимуть дороге шампанське і радіти життю, щоб восени повернутися і продовжити свою справу. Ходитимуть на телеефіри і лицеміритимуть. І знайдуть тисячу і одну причину, щоб виправдати свої вчинки. А люди продовжать їм вірити.
Це глухий кут. Тому що якщо колись в Україні й буде можливою правова держава, то змінитися кілька поколінь. І справедливості тих цих людей не буде. Максимум що їх чекає — кілька днів страху. І це бісить. Бо не тільки говорить про несправедливість, а й пахне безнадією. І відповіді на це питання немає. Ми самі, українці, привели себе в таку точку, з якої немає швидкого виходу. Немає простої відповіді на складні питання. І кожне таке голосування в парламенті призводить до еміграції ще сотень талановитих людей. Які відчувають ту саму безнадію.
І не важливо, чому вони зробили це вчора. Чому залишили недоторканними всього двох, а проти трьох дозволили здійснювати обмежені дії (але не дозволили арешт, тому що не холопська це справа). Може, просто нахабно саботували результат Е-декларацій. Тому що їм страшно самим. Може, в них була своя логіка. Логіка, не доступна тим, хто поза системою. А може, захищали сірих і убогих, бо зберегли депутата-гопника і депутата-імбицила, віддавши слідству просунутіших колег. Важливо лише те, що вони наплювали на те, як це виглядає з боку.
І це треба просто прийняти. Прийняти, що ми в глибокому лайні. Яке самі поколіннями створювали. І швидкого виходу не буде. І сьогодні дійсно краще, ніж учора. Головне не опускати руки. І не тому, що ми можемо вже завтра прокинутися в іншій країні. А тому, що найбільше цьому порадіють всі ті мерзотники, що беруть участь в круговій поруці. Доять держкомпанії або бізнес. Всі ці Дейдеї, Ляшки і Роземблати. Досить з них задоволень. Вони і так вже нагодовані ними. Ще одне їм доставити точно не можна.
І ще один привід не опускати руки. Тому що десь є люди, яким ще важче ніж нам. Десь є агенти НАБУ, роботу яких викинули в сміттєвий кошик. Вони зараз теж перебувають в розпачі й апатії. А у них ще буде дуже багато роботи.