» » Мовна стаття: здобутки і небезпеки
Раздел: Мнения  
0
Профессор политологии Киево-Могилянской академии, научный директор Фонда Демократические инициативы

Мовна стаття: здобутки і небезпеки

20-09-2017, 11:45
Рада створила для Порошенка ситуацію цугцвангу.

Подаю точку зору авторитетного серед науковців як в Україні, так і закордоном етнополітолога Володимира Кулика. Вважаю, що це дуже збалансований і водночас критичний погляд. При цьому п. Кулик вважає, що закон президентові все-таки варто варто підписати.

Мій настрій – критичніший. Я розумію, що буду зараз звинувачений у "зрадництві" та "меншовартості". Та, як на мене, парламент зараз сам створив для Президента ситуацію цугцвангу. Не підписати – наразитися на обвинувачення у "зраді". Підписати – наразитися на критику міжнародних організацій і деяких сусідів-членів ЄС, підтримка яких зараз для нас важлива з огляду на санкції, протидію енергетичній експансії Росії тощо. А ще важливіше, можлива дестабілізація в деяких районах Закарпаття, Буковини, на сході і півдні України. Гадаю, цієї небезпеки не можна применшувати. Але це вже моя суб'єктивна думка. Тимчасом, надаю текст Володимира Кулика, опублікований в "Критиці."

"У дискусії, що розгорілася з приводу мовної статті нового закону про освіту, прибічники поширення української мови критикували головно брак належної комунікації щодо запроваджуваних змін, внаслідок чого внутрішня й міжнародна опозиція до закону стала сильнішою та шкідливішою для України, ніж була б за належного пояснення потреби цих змін. Не повторюючи цієї слушної критики, зосереджуся на самій суті пропонованої українізації освіти. Зрештою, деяких протестів усе одно не вдалось би уникнути, бо передбачене звуження обсягу вживання меншинних мов надто радикальне, щоб відповідні держави й організації на нього не зреаґували.

І саме в цьому я бачу головну проблему пропонованого мовного режиму освіти: він дуже дошкульний для захисників меншин і водночас не дуже ефективний для поширення української мови в суспільстві – принаймні сам по собі, без інших законодавчих актів, що зробили б набуте в освіті знання цієї мови потрібним в інших ділянках, насамперед на праці.

Закон рішуче обмежує вживання меншинних мов в освіті, яке є одним із головних маркерів забезпечення прав меншин. Тому Україну неминуче критикуватимуть не лише "етнічні батьківщини" найчисельніших меншин, які досі мали розгалужену систему освітніх закладів своїми мовами (насамперед росіян, угорців і румунів/молдован), а й міжнародні організації, що стежать за дотриманням прав меншин (насамперед Рада Європи й ОБСЄ). Тим паче, що запроваджуване обмеження вжитку мов меншин дошкільною та початковою освітою, хоч воно й залишає цим мовам більший обсяг, ніж у більшості європейських країн, не дуже відповідає центральноєвропейській традиції більшого толерування багатомовності, а головне – раніше взятим Україною міжнародним зобов'язанням. Якщо явного порушення чітких норм міжнародних документів стаття нового закону, здається, не містить, то суперечність із загальною настановою цих документів на сприяння реалізації мовних прав меншин у ній побачити неважко, й багато хто вже побачив.

Втім, цю критику можна пережити, надто якщо ефективно доносити до світової дипломатії та громадськості свою позицію. Але наражатися на критику варто лише в тому разі, якщо прагнеш досягти чогось важливого для національних інтересів. До яких, безумовно, належить і зміцнення позицій титульної мови як важливого чинника національної емансипації та консолідації. Так от, я не вважаю, що вилучення меншинних мов із середньої освіти нині аж так потрібне для поширення української.

Звичайно, я розумію, що обсяг уживання української мови в освіті ще далеко не дотягує до титульних мов європейських національних держав. Але це й так найбільш українізована з усіх суспільних ділянок, що різко відірвалася від інших іще на початку 1990-х. Хоч який неадекватний рівень вивчення української мови в багатьох дитсадках, школах і вишах із викладанням мовами меншин, не він є головною причиною того, що випускники цих закладів недостатньо говорять українською в подальшому житті. Якщо для тих, що здобувають освіту угорською та румунською в прикордонних районах із переважанням відповідних меншин, українська мова справді нерідко є майже чужоземною, то набагато численніші випускники російськомовних закладів здебільшого її добре розуміють і пасивно вживають. Довчити мову до придатного для виконання посадових обов'язків рівня було б неважко, якби від працівників цього вимагали – але зазвичай не вимагають або навіть вимагають уживання російської, тому українська виявляється не дуже потрібною. Своєю чергою, знання про те, що ця мова не буде потрібною, не сприяє бажанню її серйозно вчити. Виходить замкнуте коло – не для всіх, звісно, але для дуже багатьох.

Тому головним кроком на шляху поширення української мови має бути не дальша українізація освіти, а використання вже досягнутих в освіті результатів на ринку праці. А отже, потрібен не так новий закон про мову освіти, як новий закон про мову інших ділянок, тобто закон про мови, який замінить сумнозвісний закон Ківалова-Колесніченка. Без цього українізація освіти буде не лише неефективною в сенсі просування мовних змін у всьому суспільстві, а й не дуже реальною в сенсі забезпечення законодавчо приписаного мовного режиму в самій освітній практиці. Якщо й нині вживання української мови в школах з іншомовним контингентом зазвичай обмежується уроками, а подекуди не цілком охоплює навіть їх, то можна собі уявити, наскільки поверховою буде українізація, коли пошириться на всі школи, зокрема й ті, де вчителі, що досі викладали російською чи угорською, нестимуть нелюбу їм українську мову дітям, які вважатимуть ту мову непотрібною.

Сказане вище не означає, однак, що я волів би, якби президент Порошенко заветував ухвалений закон. Мовна стаття – тільки одна з багатьох у цьому законі, який започатковує дуже потрібну освітню реформу, тож не варто повертати його до парламенту, де буде так само нелегко знайти компроміс між прибічниками цілковитої українізації та непорушного статус-кво. Тому хай краще реформа починається з недосконалою мовною статтею, ніж затримується ще на бозна який час. Але якщо вже активізувати українізаційні зусилля в освіті, то тільки разом зі створенням суспільних умов, які зробили б ці зусилля дієвими. Тому законодавчі акти про сприяння українській мові в освіті та, раніше, на радіо й телебаченні мають бути не альтернативою всеосяжному мовному законові, а кроками до його ухвалення. На жаль, я не певен, що президент і його оточення це розуміють".

Джерело
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
Загрузка...
20-09-2017, 11:45 » Автор: Алексей Гарань
загрузка...


Оставьте свой комментарий

Имя:*  
E-Mail:
Полужирный Наклонный текст Подчёркнутый текст Зачёркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
Введите текст с изображения: *


наверх