» » Як концентрується воля українців
Раздел: Мнения  
0
Философ

Як концентрується воля українців

18-10-2017, 16:15
Ця розмова назріла давно.

Коли на початку 2015-го року питання про концентрацію волі було поставлено в дискусії з росіянами ("Сосредоточение воли: Украина и Россия"), українці ще не мали такої гостроти цього питання, щоб його обговорювати концептуально, бо концентрація волі в Україні тоді здавалася очевидною – суспільство та влада ще були спільниками в протистоянні російській агресії.

Але з того часу ситуація суттєво змінилася. З одного боку, довіра суспільства до влади суттєво зменшилася. З іншого боку, в самому громадянському суспільстві проявилися різні бачення до концентрації волі цього суспільства. Стаття Олега Покальчука в "Дзеркалі тижня" "Політична воля і політична вистава" свідчить, що ми дійшли вже до тієї гостроти цього питання, коли його не можна більше відкладати.

Я не згоден з головною тезою цієї статті – "Державні інтереси є частиною національних інтересів, а не навпаки. Тому в усі часи заклики до захисту нації мали більший емоційний відгук і більше прикладів самовідданості, ніж заклики до захисту держави."

Коли держава мононаціональна, це може бути так. Але коли держава дво- або більше національна, це не так. З усіх країн це твердження безумовно годиться для Ісландії. Але навіть для Польщі, Франції чи Японії це не завжди було так, бо там сильні елітистські традиції, там монархії (як держави) витягували нації, тобто розвивали їх за рахунок того, що національні традиції були частиною державних.

Тобто загальної постановки цього питання Покальчуком недостатньо для розуміння всієї його складності. Ми маємо поставити та вирішити проблему – як саме концентрується колективна (зокрема політична) воля. Отже, запасайтеся терпінням, будемо поступово розбирати наступні питання – які основні концепції концентрації волі в світі та в Україні є, як вони реалізовувалися в українській історії та як вони реалізуються зараз та можуть бути реалізованими в майбутньому.

За розрізненням мислительних установок та мотиваційних настанов є дві великі філософські традиції мислення про волю. Магістральна традиція представлена поглядами Спінози (воля повинна мати причину) та Лейбніца (ми більш вільніші, коли діємо згідно розсудку). Інша традиція, яка з легкої руки Фердинанда Тенніса була названа "волюнтаризмом", належить Шопенгауеру та Едуарду фон Гартману (воля є космічна сила, сліпий та несвідомий першопринцип, від якого походять всі інші психічні прояви людини). Між цими традиціями знаходиться концепція Канта, який твердить про те, що однаково можливо довести тезу про те, що воля вільна, та тезу про те, що воля невільна.

Гегель намагався подолати кантівську невизначеність через концепцію діалектичності людини – з одного боку, людина мислить, з іншого, воліє. Фейербах вважав, що немає волі без мислення, і мислення без волі. Ще більш оригінально вирішує питання подолання цього дуалізму Ніцше – "воля до влади" у нього виступає як потяг до самоздійснення владарювання, що взяте в аспекті експансивної природи людини взагалі. Це зовсім не соціальна влада як така, це влада фундаментальна – як в тому числі потяг до альтруїзму, воля до пізнання, воля до творчості, воля до життя.

Водночас в соціальному плані Ніцше розрізняє два типи моралі (два типи вольових установок): мораль панів – sentiment (трансцендентне в своїй основі налаштування на сприйняття сутностей та їх перетворення) та мораль рабів – resentiment (утилітарне в своїй основі налаштування на обезцінювання того, що є цінністю для панів). Це розділення закріплюється за допомогою релігії. Бунт рабів проти панів може приводити до того, що ресентимент починає домінувати над сентиментом, але це продовжується недовго, допоки серед рабів не виділяються нові пани, і все повторюється спочатку.

При цьому можна чітко помітити, що Гегель тяжіє до традиції раціоналізму волі, в той час, як Ніцше більш тяжіє до традиції волюнтаризму. У ХХ столітті до традиції Шопенгауера-Ніцше долучаються Хайдеггер, Ясперс, Сартр, Камю, і тоді саме ця традиція стає домінуючою в світовій думці.

Для різних традицій по-різному виступає спонтанність волі – свавілля. Для традиції раціоналізму сваволя є нераціональним, випадковим і стихійним волінням. Для традиції волюнтаризму сваволя є одним із основних проявів волі – ірраціональною, нічим не обумовленою волею. Отже для раціоналізму воля лише те, що має смисл, а для волюнтаристів воля лише те, що взагалі нічим не обумовлене.

Маркс ще в XIX столітті зміщує акцент на інші питання – як усуспільнюється воля, як виникає раціоналізація колективної волі та як можна концентрувати колективну волю для більш ефективної організації соціуму. Відповіді Маркса такі – в основі колективної волі лежать спільні матеріальні інтереси, колективна воля розрізняється через різні аспекти матеріальної спільності цих інтересів (такі як відношення до власності, до політичної влади, до здійснення облаштування держави та до організації економічної діяльності).

Щодо різниці цих чинників виділяються різні класи, які і є усуспільненням через уособлення різних груп інтересів. Концентруються ці різні інтереси через партії цих класів, які беруть участь в політиці та соціальному житті, та через світове об'єднання перспективного класу ("пролетарі всіх країн єднайтеся"). Концентрація волі класу через партію та класовий інтернаціоналізм потрібні для досягнення ірраціонального ідеалу – комунізму. Так Маркс поєднував раціональне та ірраціональне у своїй концепції колективної волі.

Водночас звуження чинників, щодо яких вибудовуються соціальні спільності у Маркса до матеріально-економічних, призводить до критики марксистської концепції. Вебер здійснює критику способу усуспільнення волі – він говорить про те, що в основі такого процесу лежать не стільки матеріальні, скільки духовні процеси, зокрема релігія. З його точки зору, саме релігійні общини усуспільнюють волю. Цей напрямок виходить на більш масштабне усуспільнення, ніж держава та нація, – цивілізація. Інший напрямок – політична теорія демократії – пропонує концепцію середнього класу як солідаристське усуспільнення, яке потім виростає у концепцію громадянського суспільства.

Водночас існує не менш значимий напрямок критики класового усуспільнення волі – національне усуспільнення волі або концепція націоналізму. Його родоначальники – Гердер та Фіхте – проявили чисті його змісти. Потім уже в ХХ столітті націоналізм виростає та розвивається у виразному протистоянні з класовою теорією Маркса (Карлтон Гейз, українські теоретики – Липинський, Донцов, Сціборський). Туди ж можна віднести розвиток цього підходу після Другої світової війни – теорію етногенезу Льва Гумільова, роботи Ентоні Д. Сміта та ін.

Звичайно окремим напрямком ми змушені визнати розвиток практики націоналізму в його опозиції до марксизму та лібералізму німецьким націонал-соціалізмом. Тоталітаризм виявився найвищою формою концентрації колективної волі в практиках її класового та національного усуспільнення. Концепція "прав людини" виникла вже як концептуальна спроба протидії націонал-соціалістичній та комуно-соціалістичній тоталітарним практикам.

Джерело
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
Загрузка...
18-10-2017, 16:15 » Автор: Сергей Дацюк
загрузка...


Оставьте свой комментарий

Имя:*  
E-Mail:
Полужирный Наклонный текст Подчёркнутый текст Зачёркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
Введите текст с изображения: *


наверх