Подивимось на оперативну картину громадсько-експертних дискусій.
Звинувачення нардепа Сергія Лещенко щодо Президента у конкретних злочинах, після яких у країні, де сталася Революція Гідності, він мав би подати у відставку. Але Президент грається в гру дореволюційної влади – доведіть мою провину в Прокуратурі та в судах, де я все контролюю.
Звинувачення нардепа Ольги Богомолець щодо Уряду, який розповідає про «економічне диво» за умов постійного і неперервного зростання зовнішнього боргу України. Такий Уряд мав би давно піти у відставку. Але Уряд відправити у відставку важче, ніж Президента, бо для цього потрібно відправляти у відставку і Президента, і Парламент.
Чергове (просто беремо за останні дні) серед решти в цьому ряду звинувачення Генпрокуратури з боку експерта Олександра Лємєнова. Генпрокурор взагалі не може піти у відставку, допоки Президент не пішов у відставку, і тут навіть від його вибору мало що залежить.
Чергове звинувачення влади загалом у руйнуванні судової системи від експерта Михайла Жернакова. Судова система України в принципі не може бути відновлена та позбавлена корупції за умов збереження цього Президента та цього Парламенту.
Це лише за останні 3 дні. Але якщо розширити часові рамки хоча б до тижня, то тут і звинувачення на рахунок Парламенту, НБУ і місцевих влад у конкретних злочинах. Підкреслюю – звинувачення у конкретних злочинах, на які влада не реагує.
Причому звинувачують різні гілки влади не нові політики чи навіть журналісти, а діючі нардепи та знані експерти.
Це свідчить про те, що в Україні не просто корумпована і злочинна влада, яка самостійно вже не може очиститися. Корупція та системна злочинність досягнула того рівня, який загрожує самому існуванню держави як такої.
Останнє соціологічне опитування просто явно свідчить – в Україні склалася класична революційна ситуація.
Усім усе ясно, але новий етап революції не може початися з декількох причин.
1. Не готові нові політичні сили, які змогли б істотно змінити правлячий клас, надаючи нові кадри зокрема для Парламенту, Уряду, Судів та Генпрокуратури.
2. Психологічна неготовність українців до радикальних дій – хто депресує, бо не бачить перспективи, хто медитує, бо не хоче різких змін, хто очікує на валізах, готовий виїхати з України.
3. Активні недепресивні немедитуючі та патріотичні громадяни завмерли перед важким вибором.
Але це завмирання не може бути надовго, бо нібито стабільна економічна ситуація є наслідком постійного і неухильного зростання зовнішнього боргу України, а очікування з революційними діями призводить до наростання кількості злочинів української влади.
Більшість українців кожен окремо не люблять повільних змін. Але в своєму усуспільненні українці завжди чомусь вибирають повільні зміни. Іноді ці повільні зміни призводять до того, що втрачається сама державність, як це сталося в Українській революції 1914-1923 років. А іноді це дозволяє уникнути великих жертв, як про це хочеться сказати щодо часів незалежності України з 1991 по 2013 роки.
Що буде цього разу – уникнемо великих жертв чи втратимо державність?
Відповідаючи на це питання, потрібно взяти до увагу таку обставину – нинішня революційна ситуація та нинішня ситуація війни це не ті обставини, коли варто очікувати повільних змін.
Законно ситуацію владнати вже не вдасться – корумпована система, що існувала за попереднього владного режиму, повністю відродилася і навіть еволюціонувала до гіршого стану.
Тобто законного покарання та відсторонення від влади корупціонерів та злочинців українці не дочекаються. І якщо закону витребувати неможливо, варто вимагати справедливості. А це значить – системне покарання за системні злочини.
Зі школи не люблю роман Достоєвського «Злочин і кара». Навіть не через те, що він по суті був просуванням жорстокосердної імперії, де невідворотність покарання за злочин була однією з головних її підвалин, що насправді дійсності не відповідало. Цей роман мені не подобався через лінійну динаміку, яка зафіксована вже у назві, – є злочин і за нього буде кара, спостерігайте за тим, як це станеться зсередини злочинця як головного героя.
Процес злочину та покарання не є лінійним, як його зображує Достоєвський. По-перше, злочинці дуже рідко визнають себе злочинцями і зазнають тих душевних терзань, що зображені в романі, – як правило, вони вважають себе героями, що не просто керуються принципом «тварь я дрожащая или право имею», а карають лохів та бидло, і це презирство до лохів та бидла значить часто набагато більше, ніж бонапартичне вивищення над ними. По-друге, злочинці в своїй масі не чекають покарання, а активно йому опираються. По-третє, для прикриття злочину здійснюється наступний злочин, а для прикриття другого злочину робиться третій злочин, тобто злочин, у якому не розкаюються, тягне за собою цілий ланцюг інших злочинів.
Достоєвський помилився в оцінці – злочинець не той, кого терзають муки совісті, а той, кого вони не терзають. Навіть якщо не покарати лиходія, якого терзають муки совісті, він сам себе покарає і набагато жорсткіше. Тому потрібно карати лише тих лиходіїв, хто намагається уникнути покарання і робити нові злочини.
Системне покарання за системні злочини є головною умовою існування держави. Якщо цього не відбувається, держава руйнується.
Усякий раз, коли ми депресуємо та медитуємо, ми стаємо співучасниками втечі від відповідальності української влади за злочини та співучасниками нових злочинів української влади.
Дуже поганою для держави Україна є та обставина, що владні злочинці постійно уникають покарання, зрадники не притягуються до відповідальності, а ті, хто помилилися, не каються в помилках.
Подумайте про таке.
Якщо за злочином в державі не настає покарання, то як довго триватиме ланцюг злочинів?
Як довго збережеться при цьому держава?
І навіщо така держава, якщо в ній немає справедливості?