Давайте розберемося.
Проблема консолідації України виникає в кожній кризовій ситуації, якщо про неї спеціально не думати та не вирішувати її окремими зусиллями. Надто вже різноманітна є Україна. І якщо її не мислити як імперію в державному вимірі, то її потрібно мислити як соборність, тобто як громадську спільність, відповідальність усіх за всіх, єдність індивідуального і загального, взаємне духовне збагачення і спільний розвиток в контексті спільної інтерпретації минулого, консолідації зусиль в теперішньому у спрямуванні на єдність в досягненні кращого майбутнього.
Тобто соборність це неперервна робота по стимулюванню суспільного діалогу «навіщо нам бути разом» вкупі зі спеціальними діями комунікаційного та інституційно-організаційного об\’єднання суспільства в контексті найближчого та більш далекого майбутнього.
Зараз Україна переживає вкотре за післяреволюційні роки ситуацію, коли ця проблема знову актуалізується.
Два потужних фактори консолідації України зведено нанівець.
Перший потужний фактор консолідації – Революція Гідності – діяв навіть після контрреволюції квітня 2016-го року в Парламенті. Цей фактор діяв до того, моменту, поки надія на революцію жила у сподіваннях більшості. Спроба відродити революцію в жовтні-листопаді 2017 показала, що ця ідея не може консолідувати суспільство, бо надто великі ризики в ситуації війни і надто мала робота над стратегуванням та організацією цієї революції.
Другий потужний фактор консолідації – російсько-українська війна – діяв до часу, поки не стало ясно, що Мінські домовленості не є суб\’єктними для української громади і призначені не стільки для того, щоб об\’єднати Україну без окупованих територій, скільки для того, щоб зафіксувати розкол України.
Керована консолідація України довгий час трималася на двох процесах – на слабореформістській діяльності влади, яку найголовніше виражав Президент України, та на пропагандистській діяльності у ЗМІ, яку найповніше виражав УІНП та «Мінстець».
Останні недосконалі реформи – пенсійна, медична та земельна – показали неспроможність правлячого класу до справжніх інновацій, відтак слабореформістська діяльність втратила консолідуючий потенціал.
Президент як інститут та персона втратив на сьогодні потенціал консолідації. Принаймні його низький рейтинг, стратегічні помилки та відверте політиканське святотатство не дозволяють більше розглядати його як позицію консолідації країни.
Пропагандистська діяльність добре працює тоді, коли вона побудована на просуванні майбутнього, а не минулого. Декомунізація України та героїзація її минулого могла б добре працювати, якщо би вона була побудована на потужній філософії майбутнього та на вирішуваній спеціально та неперервно проблемі консолідації суспільства.
Реконструкції деяких спроб консолідації
Чи може продовження революції консолідувати українське суспільство?
Це дуже непросто запитання. Зазвичай консолідація революційною силою суспільства можлива лише після перемоги революції. А до її перемоги революціонери скоріше розколюють суспільство, аніж консолідують його.
Навіть просування ідеї справедливості як покарання винних за злочини розстрілу Майдану та військову зраду у російсько-українській війні, за олігархічне здирництво та за системну корупцію – не може консолідувати все суспільство, бо так зрозумілій справедливості опиратиметься значна кількість правлячого класу, яка підкуповуватиме та заохочуватиме певну частину суспільства на опір цьому.
Реформістська діяльність як зміни за чужими зразками взагалі не здатні надовго консолідувати українське суспільство. Справжня консолідація можлива лише за умови власної інноваційної діяльності, яка по-справжньому включає творчу енергію громади і залучає її до солідарних реформ. Реформи ж за чужими зразками завжди несолідарні, бо правлячому класу не потрібна в цьому процесі творча енергія громади. Відтак у реформах правлячого класу за чужими зразками громада є лише спостерігач.
Чи може будь-яке продовження російсько-української війни консолідувати українське суспільство?
Вже точно, ні. У українців була можливість розгорнути цю війну як національно-визвольний процес в ситуації її початку. Це б дійсно могло надовго консолідувати суспільство. Але правлячий клас з його примітивними мотиваціями до збагачення та влади виявився неспроможним до такої солідарної дії.
Мінський процес як кероване ззовні закріплення розколу України не залишає жодної можливості на консолідацію України. Більше того, Мінські домовленості створюють бар\’єр для поновлення такої солідарності на майбутнє.
Найбільше зло Мінських домовленостей навіть не в розколі України як такому, а в довгостроковій забороні Україні бути суб\’єктною в подоланні цього розколу. Українцям постійно будуть нагадувати, що вони не можуть приймати рішення щодо об\’єднання власної території, бо рішення про її розкол було прийняте не всередині України, а далеко за її межами, на міжнародному рівні. Мінські угоди це довгострокова втрата суб\’єктності та солідарності Україною без надії на її відновлення у майбутньому.
Чи може українське суспільство консолідувати пропаганда?
Взагалі-то пропаганда добре працює всередині пануючої державної ідеології, якщо вона має яку-небудь перспективу – хоча б декілька десятків років, тобто хоча б цикл 3-4 активних поколінь, які би бачили своє майбутнє впевнено, як це було за радянської пропаганди.
Пропаганда погано працює в ситуації революції, якщо пропагандисти не розуміють, що це була за революція, і якщо пропаганди побудована винятково на інтерпретації минулого.