hronika.info
Тарас Возняк
Все статьи автора
Мнения

Щоб ще одного Різдва діждати

На завершення року.

Різдво. Минув ще один рік. І ми вкотре підводимо підсумки. Така природа цього часу – часу переходу. Отож, ми вкотре пробуємо заглянути за куртину, яка прикриває від нас майбутнє. Я довго думав, що посутнього можна сказати про цей рік і про те, що, можливо, нас очікує.

І пригадалося старе побажання, яке завжди повторював мій дід при різдвяних застіллях – «Щоб ще одного Різдва діждати». Звісно, він був старим чоловіком і можливо думав про своє. Натомість пишучи коротеньку щорічну промову на наше дійство Межі року та церемонію вручення Ордена «За інтелектуальну відвагу», я мав би думати про щось більше, щось посутнє для нас всіх.

Я звісно, я можу судити виходячи тільки з свого суб\’єктивного досвіду. Отож, що справді істотного відкрив мені цей рік? Цього року я якось дуже чітко і ясно побачив щось, що ні мені, ні вам не надто сподобається. Спробую огорнути це інтуїтивне відчуття в слова.

Якщо вдатися до наукоподібних окреслень, то це, скажімо так, консервативність чи інерційність розвитку українства впродовж тисячоліть, але також і сучасного українського суспільства. Воно не те що не готове, а внутрішньо не здатне швидко, як того б хотілося мені, чи нам, змінюватися достатньо швидко. Змінюватися так, щоб це стало помітним в рамках людського життя, щоб кожен з нас відчув позитиви цих змін, скористався з їхніх плодів. Бо ж у людини життя таке коротке.

Напевно цю консервативність, а, відповідно, і інерційність, українства можна пояснювати тим, що українська спільнота є спільнотою дуже давньою. А тому, попри всі зовнішні цивілізаційні чи політичні впливи, вона має міцну внутрішню самість, яка дуже сильно опирається змінам. І це попри позірні зміни, зміни зовнішні, а не внутрішні. Зауважте, як легко та швидко ми за останні роки пересіли з Жигулів на Опелі, а потім і на Лексуси, як блискавично освоїли високий стиль ходити до Опери у шортах. Однак ми ні за що не погодимось відмовитись від того, що дозволяє нашому суспільству так-сяк функціонувати – від корупційної змазки. Бо з нею жити легше…

Хтось називає цей внутрішній стержнень опірністю, стійкістю, самим єством українства і плекає його, вважаючи що саме цим вносить найвагоміший внесок у його збереження. Проте забуває про розбудову.

Найбільш безпечним проявом такого постійного відсилання до того стержня є не осмислений і не продуманий до кінця етнографізм. От прийде Святвечір і ми всі одягнемося у вишиванки, повертаючись таким чином до дому, в теплі як сардаки та гуні обійми матері. Так ми неначе повертаємося до самих себе. У цьому є щось наївне, а насправді глибоко дитяче.

Століттями ця традиційність була охоронною стратегією українства. Так ми зберігали свою ідентичність.

Так, скажімо, навіть у кровожерні совєтські часи цим відсиланням до традиційності, яка була здебільшого неусвідомленою, ми зберігали нашу українську самість. Чому неусвідомленою – бо за свідоме відстоювання українства було передбачено якнайсуровішу кару – висилка до Сибіру чи й кара смерті.

Правда і з неусвідомленим відстоюванням свого, тоталітарний режим боровся не менш люто – колективне традиційне українське викорінювалося кількома хвилями голоду – голод 1920-х, Голодомор 1933, голод 1948.

Однак традиційних повільний плин часу у ХХ сторіччі різко пришвидшився. Тихий плин історичного часу змінився на шалений калейдоскоп сьогодення. І виявилося, що ми, як колективне українство, не встигаємо не лише осмислювати все те, що відбувається зі світом, але й навіть відслідковувати.

І при цьому всьому ми ще й мали б адекватно на всі ці зміни реагувати – звісно, якщо хочемо бути у цьому світі успішними чи, принаймні, зберегтися як спільнота – спільнота сучасна, але разом з тим і українська.

З огляду на завдання зберегти себе як спільноту ми повинні навчитися швидко адаптуватися до нового світу. Однак, як на мене, з цим у нас проблема. І це не моє суб\’єктивне враження. Цього року вже здається всім стало очевидним те, що наша українська спільнота різко редукується – як шагренева шкіра – в буквальному значенні цього слова. Україна вже не емігрує як десять років тому, а евакуюється. На наших очах вона і у буквальному сенсі, і у асиміляційному евакуюється у світи інші, більш адекватні викликам часу.

Отож, повторюю – якщо ми хочемо зберегти себе як спільноту у світі, що швидко змінюється, ми повинні так само швидко до нього адаптовуватися, щоб вчасно відповідати на його виклики.

Джерело

Рекомендуем прочитать

TikTok в США всё? Законопроект уже принят

OSHU

«Шляпа MAGA» и другие мифы: ИИ вводит в заблуждение избирателей

OSHU

Если вы ищете дешёвый дом на Гавайях, попробуйте лавовую зону

OSHU