Завжди правда не була загальнодоступна.
Якщо правда завжди є прихованою, то одразу ж постає питання, як її знайти. В попередній роботі «Структури довіри» я спробував сформулювати визначення правди як бачення фактів, смислів та перспектив з установкою на рівновагу, обов\’язково враховуючи позицію слабких, упосліджених та знедолених.
Виникає питання – а є правда багатих, сильних, щасливих?
Відповідь проста – немає, бо вона їм непотрібна. Якщо раптом правда стає потрібна багатому, то значить він слабкий чи нещасний. Якщо раптом правда стає потрібна сильному, то значить або він збіднів, або втрапив у нещастя. Якщо раптом правда потрібна стала щасливому, то значить він піддає сумніву своє щастя. Ніхто просто так правди не шукає, вона пов\’язана з дуже великими зусиллями, а люди звикли економити зусилля.
Людям, які перебувають у стані психічної та соціальної рівноваги, звичайно ж не потрібен пошук рівноваги. Лише ті, хто безпосередньо в живому житті, гостро та емоційно, переживають нерівновагу як несправедливість, потребують правди і готові докласти до цього зусиль.
І хто каже, що правда непотрібна, – бреше, бо в житті може бути по-всякому.
Найпростіша і найперша правда – своя правда. Це така правда, яка народжується з відмежування від тих, хто на думку правдошукачів створює нерівновагу і винен в їх поганому стані.
Своя правда це правда для своїх. Ці свої – завжди ті, хто готовий вдовольнитися одразу зрозумілою правдою. Своя правда завжди проста. Така своя правда створює комунікативний комфорт та ілюзію безпеки для своїх.
Своя правда є – у дітей (правда дітей), у жінок (фемінізм), у гомосексуалів та інших секс-меншин (права секс-меншин), у афро-американців (чорна правда), у білих расистів (біла правда), у націоналістів (національна правда), у комуністів (класова правда) і навіть у глобалістів (правда всесвітнього ринку і прав людини), у будь-яких інших свійних груп.
Як можна побачити, своя правда є там, де є свої і чужі. Ще недавно глобалісти могли претендувати на солідарну правду, але як тільки з\’явилися антиглобалісти, одразу ж їх правда стала своєю супроти чужих.
У чому ж небезпека своєї правди? Сама по собі своя правда не дуже небезпечна як всяка обмеженість чи спрощення не є небезпечними, допоки не потрапляєш у складні ситуації. «Своя правда» стає небезпечною, коли зустрічає «чужу правду», виявляється нездатною розпізнати її як іншу правду, і починає з нею війну.
Небезпека полягає якраз в тому, що обидві сторони зі своєю правдою не мають здатності до рефлексії, а значить не можуть зрозуміти свою обмеженість. Тобто обидві сторони готові знищити одна одну, але не навчитися розуміти правду один одного. Небезпека полягає якраз у тому, що воюють дві обмежені свої правди – воюють бездумно, нерефлексивно, безперспективно.
Добре, коли є якийсь критерій, щоб досягнути миру (наприклад, повернення довоєнного статус-кво). Але коли обидві сторони намагаються змінити світ, тоді якась правда має підкоритися іншій, хоча може і не так і не настільки, як це вважалось спочатку. Такі конфлікти призводять до того, що спочатку перемагає одна своя правда, потім всім світом обмежену правду-переможницю долають за рахунок більш універсальної своєї правди, а потім приходить ще більш універсальніша правда.
Отже своя правда завжди спрямована на конфлікт з іншими своїми правдами. Своя правда в такому конфлікті має лише дві стратегії – домінування або тимчасовий компроміс. І та, і інша стратегії теж є примітивними, але більшість людей вдовольняється ними протягом всього свого життя.
Одним з компромісів між різними своїми правдами є торг та корупція. Може здатися, що корупція це і є специфічний спосіб довіри – така собі квазі-довіра. Але в корупційній системі немає ні правди, ні довіри. Там кидають і брешуть, бо правди немає ні за тим, хто дає, ні за тим, хто бере хабарі. Люди, що відмовилися від встановлення складних правил співжиття, прирікають себе на взаємний обман. Корупційна рівновага неможлива, бо там, де є хитрий і дурний, де є сильний та слабкий, де кожен хоче обманути іншого, довіра неможлива.
Правда це не баланс, це установка на рівновагу, яка реалізується через компенсаторний дисбаланс на позиції слабкого проти сильного. Навіть простої правди зазвичай мало, тому що дискурс сильних завжди офіційно домінує, а позиція слабких потребує незбалансовано переважаючого захисту слабких в контрдискурсі. Крім того, правда принципово не містить компромісу. Неможливий компроміс сильного зі слабким, тому що це завжди компроміс по правилах сильного. Правда річ принципова, консенсусна, безкомпромісна.
Піднятися над своєю правдою це виклик, на який здатні дуже мало людей. Більшість людей вдовольняються своєю правдою. Але коли своєї правди раптом перестає вистачати, починають шукати інші свої правди – одну, другу, третю. І лише коли бачать обмеженість кожної своєї правди, буває, деякі впадають у відчай.
Але той, хто каже в такій ситуації, що правди немає, – бреше.
Більшість в усвідомленні обмеженості своїх правд доходять до думки, що правда непроста, правда не буває своєю, вона буває складна і всіхня. Така складна всіхня правда є не просто солідарна, вона пов\’язана з виходом за межі повсякденності та очевидності.
Що ж тоді установка на рівновагу в правді? Це установка на рівновагу на більш високому рівні, ніж рівновага фактів чи рівновага компромісу інтересів. Справжня рівновага правди це, як мінімум, рівновага смислова. Тобто смисл влаштований так, що він ускладнюється з часом. І актуальні прості смисли завжди породжують свої правди, які з часом обезсмислюються.
Слабкий може скільки завгодно говорити про свою просту правду, але його слова нічого не коштують. Сильний, навпаки, може спокійно брехати і більшість на це закриватиме очі. Лише більш складна правда – на рівні смислу та перспективи – дає можливість сильному та слабкому говорити на рівних.
Пошук смислової правди це пошук складного смислу, який не просто включає більшість простих смислів (як от виживання, влада, гроші, секс, комфорт, групування). Пошук складного смислу потребує змінювати мислення, змінювати мотивації, змінювати емоційне сприйняття комфорту.
Найвища рівновага правди це рівновага перспективи майбутнього, яке принципово не схоже на теперішнє, містить розрив з теперішнім і обов\’язково породжує футурошок у своєму сприйнятті. Якщо футурошоку нема, то ми маємо справу з подовженим теперішнім, а не з майбутнім. Пошук перспективи майбутнього пов\’язаний не просто зі зміною світобачення, але також і зі зміною екзистенції, тобто з готовністю до того, що повсякденність буде інакшою, незрозумілою, невпізнаваною.
Недавно блог Павла Казаріна змусив мене поставити просте питання: чи були правдиві мотиви українців, коли вони голосували за незалежність України в 1991 році? Я й тоді це відчував і зараз вважаю, що ці мотиви були лукавими. Помилка української еліти того часу полягала в тому, що вони намагалися побудувати Україну на своїй правді.
А от ви згадайте! Головна теза, яку просувала тоді незалежницька українська еліта – Україна в СРСР найбагатша країна, якщо ми від\’єднаємося від СРСР, то будемо самі споживати своє багатство і ні з якою республікою не ділитися. Тобто незалежність ми хотіли як свою правду. І що? Чи незалежні ми зараз в тій же території, що дісталась нам від СРСР? Чи так само багата Україна, як в часи СРСР? Ото ж бо й воно.
Тут виникає важливе питання – чи має право правлячий клас (чи навіть еліта) на маніпуляцію аж до брехні? Хто просто каже «так», – лукавить.
Правлячий клас має право на маніпуляцію та навіть брехню лише в тому разі, коли здатен потім не просто зізнатися в цьому, а виправити це більш благородними діями, включаючи власні жертви життям.
Давайте подивимося зараз. Навіть у ситуації війни український правлячий клас не продемонстрував інших мотивацій, ніж нажива, здирництво та мародерство. Навіть навколо війни цей правлячий клас почав міжнародні торги частинами суверенітету країни, що відомі як «мінські домовленості». І навіть щодо мінських домовленостей в законах та на телебаченні – знову маніпуляція та брехня. Причому кров\’ю за всю цю брехню знову розплачується не правлячий клас, а прості українці.
Погана перспектива такого лукавого підходу в тому, що всяка своя правда неминуче наштовхується на іншу свою правду (чужу правду), яка може виявитися сильнішою. Побудувати щось дійсно вартісне можна лише на основі солідарної правди, правди для всіх, правди над усіма.
І допоки не буде принесена сакральна жертва за брехню правлячого класу самим правлячим класом, допоки за свою правду не понесуть покарання ті, хто цю свою правду просуває, солідарної правди не буде.
Коли кажуть, що має бути лише «своя правда» – брешуть. Правда єднає, а не роз\’єднує. Правда більше творить, ніж руйнує. Своєї правди замало для всіх, має бути всіхня правда.