Документ залишається складним для сприйняття.
Сьогодні вже мало хто згадує в інформаційному просторі запеклі бої у лютому 2015 року за Дебальцеве – важливий транспортний вузол на Донбасі. Росія тоді продемонструвала вправне володіння мистецтвом ескалації конфлікту, досягаючи свого. Чи могла Україна уникнути Мінську-2 у той час – питання риторичне. Втім, відповідь на нього полягає у цікавому факті: «Комплекс заходів» з врегулювання конфлікту на Донбасі, під яким немає жодного підпису керівників держав Нормандської четвірки, Рада Безпеки ООН оперативно схвалила його як матрицю врегулювання конфлікту на Донбасі.
З того часу минуло три роки, проте кінця-краю конфлікту на сході України не видно. Помітно зміцнилися ЗСУ, знищено одіозних ватажків бойовиків, але територія Донбасу продовжує залишатися переповненою військовою технікою, замінованою, інфраструктура регіону суттєво постраждала. Росія не має намірів визнавати власну причетність до розпалювання конфлікту, натомість Сергій Лавров говорить як про невизнання самопроголошених сепаратистських утворень на Донбасі як про приклад принциповості російської позиції.
Кремль має суттєву перевагу: його політична лінія не лише монолітна, але і має комплект колаборантів-підспівувачів. Тим часом українські політики не готові об’єднатися навколо ключових пунктів формування позиції держави: сприйняття Мінських домовленостей як меншого зла; усвідомлення стану справ всередині України як передумови їх досягнення у лютому 2015 року; врахування ступеню європейської занепокоєності конфліктом на сході України; навіть щодо використання у інформаційному просторі словосполучення «домовленості», а не «угоди».
Чи варто в цих умовах дивуватися численним спекуляціям навколо перспективи появи Захарченка чи Пасічника у сесійному залі Верховної Ради, якщо на сучасному етапі мова може йти ВИКЛЮЧНО про місцеві вибори на тимчасово окупованій території Донецької та Луганської областей, а перспектива їх реінтеграції наразі видається невизначеною. Висновок з цього може бути лише один: Україні потрібна кристалізація національних інтересів, зокрема, в частині відновлення суверенітету та територіальної цілісності держави та перетворення цього процесу на елемент спільного інтересу. Інакше суспільство і надалі лякатимуть жахами про «Мінськ-2», вихід з якого для України політично невигідний у міжнародному контексті.