Президентська кампанія стартувала з початком 2018 року.
Діючому президенту, на відміну від його конкурентів, доведеться звітувати перед суспільством про власну роботу на посаді під час президентської кампанії. Вітчизняна політична традиція не передбачає, що глава держави, у якого є законна можливість балотуватися, відмовляється від цього шансу, навіть Віктор Ющенко з 5-відсотковим рейтингом у 2010 році брав участь у президентській кампанії. Статус діючого президента, з одного боку, дає певний відсоток прихильників влади, з іншого – створює певні проблеми під час боротьби за збереження повноважень.
Порошенка з грудня 2017 року достатньо регулярно бомбардують не стільки прямими звинуваченнями, скільки натяками та припущеннями про його можливі дії, які не відповідають президентському статусу. Треба відзначити, що у суспільстві, яке протягом 4 років живе в умовах глибокої кризи, подібна стратегія може дати помітний результат. До того ж небагато українців вважають за потрібне уточнювати обсяг конституційних повноважень президента, вони звикли, що гарант Конституції за все у країні відповідає. Тому розслідування про відпочинок родини Порошенків на Мальдівах вправно прив’язується до участі українського президента у Віденському балі, хоча це події різного порядку та значення, і у столиці Австрії глава держави представляв Україну. Президенту буде нелегко в умовах невизначеності зі стратегією кампанії та зростанням кількості недоброзичливців всередині країни та її межами. Маю сумніви, що є єдиний центр боротьби з Порошенком, проте його опоненти намагаються використати будь-який привід для критики.
Представникам влади (прем’єр-міністру та лідерам правлячих партій) у нинішній ситуації доводиться поєднувати непрості завдання: з одного боку, вони мають доводити власну значущість та не губитися у складному політичному ландшафті, з іншого – все ж не зіграти проти «першого», адже його поразка спроможна спричинити погіршення їх власних позицій. Тому заклики лідерів «Народного фронту» до проведення політичної реформи, як і публічні роздуми Володимира Гройсмана про неефективність нині діючої виборчої системи та необхідність внесення змін до Конституції в частині децентралізації можна віднести швидше до тактичних ходів, ніж стратегічних прагнень.
Нагадаю, що питання узгодження позиції БПП «Солідарність» та «Народного фронту» (думаю, до цього приєднається не лише Володимир Гройсман) в контексті майбутніх президентських та парламентських виборів залишається актуальним. Генеральний прокурор Юрій Луценко невипадково запропонував створити нову центристську партію, яка могла б позбавитися тягаря минулого та використати досі нереалізований потенціал. Однак для її створення залишається небагато часу, тому більш вірогідним видається узгодження позицій влади.
Юлія Тимошенко буде втретє претендувати на посаду президента, і цього разу право на помилку у неї мінімізовано. Лідер «Батьківщини» добре це розуміє, тому намагається поспішати повільно та діяти розважливо. Минулого тижня Юлія Володимирівна відвідала Вашингтон, де не лише взяла участь у молитовному сніданку з Дональдом Трампом (без особистої зустрічі), але і переговорила з дипломатами Вессом Мітчелом та Куртом Волкером та кількома сенаторами.
Заради зустрічей за океаном лідер «Батьківщини» пропустила пленарний тиждень у Верховній Раді. Цікаво, що і в січні Юлія Тимошенко не була присутньою у сесійному залі парламенту під час ухвалення закону про заходи з реінтеграції окупованого Донбасу. Для політика загальнонаціонального масштабу інтенсивність діалогу з співгромадянами у виконанні лідера «Батьківщини» виглядає не надто високою. Зрозуміло, що Тимошенко береже сили для активної фази виборчої кампанії, проте їй доцільно прискорюватися вже зараз.
Парламентарій Мустафа Найєм публічно виступив з пропозицією обирати лідера об’єднаної опозиції з трьох кандидатур, запропонувавши для обговорення Святослава Вакарчука, Анатолія Гриценка та Андрія Садового. Процедура консолідації заради спільної мети, безумовно, викликає симпатії серед виборців, однак має і свої недоліки. Лідер «Самопомочі» Андрій Садовий, скажімо, наголосив, що про формат участі у президентській кампанії говоритиме після її офіційного старту, а Святослав Вакарчук не оголошував про свої плани стосовно балотування на посаду президента. Тому цей заклик більше нагадує спроби противників Леоніда Кучми у 1999 році об’єднатися у Канівську четвірку.
Лідер Радикальної партії Олег Ляшко перебуває у пошуку ефективного майданчику для власного позиціонування. Протягом кількох останніх років він послідовно перебував у партнерських відносинах з різними олігархами, зупинившись зрештою на взаємодії з Рінатом Ахметовим. Ляшко має спільне електоральне поле з Юлією Тимошенко, і вони будуть на ньому боротися доволі гостро. Хоча лідер політичної партії «За життя» Вадим Рабинович часто фігурує у першій п’ятірці президентського рейтингу, його політичній силі потрібно буде довести реалістичність подібного рівня популярності, адже сьогодні вона швидше виглядає медійно-політичним проектом, який не спирається на партійну структуру на місцях. Співголова «Опозиційного блоку» Юрій Бойко може потішитися фактичній реабілітації у справі «вишок Бойка», проте колишні «регіонали» не мають колишніх електоральних заповідників, тому їм доведеться змінювати власну агітаційну стратегію.
Очевидно, що президентські вибори пройдуть під знаком конфлікту на Донбасі, що суттєво впливатиме і на риторику претендентів на перемогу, і на їхні дії. Фактор протистояння на сході буде впливати практично по всіх векторах політичної боротьби. Майбутні вибори будуть доволі напруженими через непрямий, проте постійний вплив Російської Федерації на їхній перебіг – у Кремлі не приховують прагнення бачити на Банковій політика, який спроможний домовлятися з Росією на її умовах. Владі не доводиться розраховувати на позитивний тренд зростання добробуту громадян, натомість критичні випади на адресу офіційного Києва не припинятимуться.
Впливові політичні гравці намагатимуться розподілити власні сили і на президентські вибори, і на парламентську кампанію, яка буде не менш запеклою. Наостанок ще одна помітна особливість вітчизняного політичного процесу: за чотири роки після Революції Гідності українське суспільство так і не побачило претендента на посаду президента, який би спирався виключно на ідеологію та практику Майдана, претенденти на перемогу розпочали свої кар’єри на межі тисячоліть, і не дозволили пробитися молодшим конкурентам.