За останній рік.
Пройшло більше року з моменту зміни генерального директора та початку зміни менеджменту Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г.Возницького і є сенс підбити перші підсумки – особливо з огляду на значення цієї інституції в справі будування нової політичної та культурної спільноти – української політичної нації.
При цьому важливо зрозуміти, що ця зміна відбулася на тлі загальної зміни як в країні – втеча кровавого президента та його камарильї. Разом з тим відбулася ще більш важлива зміна – після двох десятиліть розкачування та топтання на місці нарешті почався процес очищення від рудиментів совєтчини – на всіх рівнях – в тому числі і у сфері культури.
Отож, з всією цією совєтчиною треба було покінчити і у сфері організації музейного життя. Сказати, що агонія совкового способу мислення та організації роботи тривала важко означає нічого не сказати. Примари минулого та невдахи, які не здатні на зміни, робили все можливе, щоб все було як при старому режимі – ну хоча б як при Януковичеві.
Однак новий колектив Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г.Возницького вже майже вийшов на широку воду – про що й хочу в загальних рисах поінформувати широку публіку.
Отож, які головні здобутки?
Ми інституція культури, отож культурне життя в Галереї стоїть на першому місці. За рік ми показали, що не лише реально різко збільшити кількість виставок та заходів, пов\’язаних з культурою. Ми якісно змінили самі виставки та івенти – це вже заходи не XIX сторіччя, як було до того, а сучасні інтерактивні події і навіть кампанії – як от хоча б знакова виставка «Скарби Підгорецького замку» – цього ніхто ніколи не бачив, тим більше у такій інтерактивній формі. Не менш знаковими стали і виставки «Виставка венеційського живопису» та «Живопис Йогана Баптіста Лямпі», які ми організовуємо разом з Одеським музеєм західного та східного мистецтва та Київським національним художнім музеєм імені Богдана та Варвари Ханенків – цією співпрацею ми творимо нові структури, які по-справжньому єднають українське музейне середовище. Запрацював та був відреставрований Музей Іоана Георгія Пінзеля – до того він п\’ять років практично не працював. Особливого успіху ми досягли, промуючи фігуру Пінзеля – вже відбулася виставка у Відні, але на цих днях відбудеться презентація його творів у Антверпені, потім у Мілані. Не менш очікуваний є і наш Жорж де Ла Тур – його очікують у Мілані та Лозанні. Перелічувати можна без кінця – наші палаци ожили. Що не день, то акція. Ми це зробили!
Разом з тим одним із совєтських переконань є те, що музей не може бути економічно ефективною інституцією. Тому нічого і не робилося для того, щоб стати ще й інституцією, що може на себе заробляти. Отож маю честь та приємність повідомити широкій публіці, що якщо при попередньому керівництві у 2016 році ЛНГМ мала дохід 7 млн. грн., то при новому керівництві – 12,5 млн. грн. Тобто ми збільшили дохід за рік майже вдвічі. І це при тому самому курсі гривни щодо долара – отож інфляція тут ні до чого. Ми це зробили!
Причин цього нашого успіху багато. В тому числі і впорядкування цінової політики. Але головна – це бажання жити, а не доживати, бо в мене було враження, що попередній менеджмент просто доживав на своєму старому совєтському ресурсі.
Разом з тим не буду приховувати і того, що істотну лепту у цей успіх принесло і те, що хоча й з боями, однак нам таки вдалося присікти і деякі корупційні схеми, які відводили істотну частину коштів у приватні кишені.
Ще однією з проблем в ЛНГМ була політика формування та розподілу фонду заробітної плати. По-простому – працівники отримували ганебну заробітну плату. Очевидно у попереднього керівництва не було мети дбати про своїх працівників – головне було отримати премію за економію заробітної плати. І сміх, і гріх… Це геть блокувало можливість залучення справді кваліфікованих кадрів – тим більше молоді. Я різко змінив цю політику, я вважаю, що справді ефективний працівник має отримати гідну оцінку своєї праці. І почав з того, що знайшов можливість забезпечити гідну платню хоча б ключовому менеджменту Галереї – тим, від кого залежить успіх і процвітання всіх інших. Багато хто почав отримувати платню в півтора-два рази вищу від заробітної плати генерального директора. Я бачив шок в очах людей. Вони не могли зрозуміти, як таке може бути. Однак це були кошти, які вони реально заробляли, на моє переконання їх праця саме стільки коштує – вони не випрошували, не викручували, а заробляли! І це мене тішило, бо з такими людьми вже можна було по-справжньому працювати. І ми запрацювали – нам вдалося те, у що ніхто не вірив. Чи всі зрозуміли цей урок? Більшість. І це не може не тішити.
При наданні Галереї статусу національної Галереї не знаю чому ніхто не подумав саме про працівників і їхні потреби – а вони, звісно, прив\’язані і до їхніх заробітних плат. Оплата праці у сфері культури регулюється базовою ставкою, яку можна чи ні множити на коефіцієнт оплати праці – і тоді ставка стає у два чи п\’ять разів більшою. На жаль до мене у ЛНГМ коефіцієнта не було. А тому, якщо ми назвемо реальний стан цієї знакової інституції злидням, то ми нічого не скажемо. Мені було соромно підписувати перші відомості на заробітну плату. Тому я розпочав процес встановлення коефіцієнту для ЛНГМ. Спочатку майже сам, а потім з допомогою величезної кількості зичливих і фахових людей. На той час я вже почав навіть залучати до роботи в Галереї спеціалістів, які пройшли школу в міністерствах у Києві. І це дало результат. Сказати, що це було легко – теж нічого не сказати. Ми задіяли всі можливі політичні та логістичні ресурси. Пройшов рік важкої, хоча невидимої праці, і це вдалося! Унікальний випадок для України! Тим більше для такої великої інституції – а це сотні людей! Ухвалою Кабінету міністрів було нарешті встановлено цей такий необхідний для подальшого розвитку ЛНГМ коефіцієнт оплати праці. Ми це зробили! І ось свідчення цього:
Тому щиро дякуємо Міністру культури України і його двом заступницям, депутатам, членам Комітету з питань культури, Міністру соціальної політики, Міністру фінансів, ну і Прем\’єр-міністру України, звісно. А також багатьом-багатьом, хто до цього приклався.
Ще одним істотним здобутком стало те, що для деяких працівників Галереї робота в ній стали їхньою особистою справою. Появилися люди, які дійсно живуть Галереєю, а не доживають. Дуже боляче було дивитися на перших порах на це доживання. Причому, що цікаво – творчо почали жити не лише так звані творчі працівники, яким я стараюся відкрити всі можливі шлюзи – я практично ніколи не кажу «ні», завжди «так». Тому для багатьох вона стає їхнім життєвим проектом. Хоча не всі ще це усвідомили. Не менш творчо почали працювати і інші служби, від яких залежить успіх всієї інституції. По-суті Галерея не мала ні юридичного, ні господарчого, ні інженерного забезпечення. Про менеджмент і промоцію і говорити годі. Тепер вона стала зубастою у всіх сенсах. І це тішить. Хоча це ще не кінець вдосконалення чи виправлення помилок. І в цьому сенсі дякуємо аж трьом аудиторським та фіскальним перевіркам, які ми перейшли, – вони лише допомогли нам будувати нову ефективну інституцію.