Спроба критично поставитися до цих понять.
Ідеологізація та засаднича брехливість цих понять зберігається в енциклопедіях і в повсякденному дискурсі настільки всеохопно, що це за своїм рівнем перекриває ідеологізацію та брехливість всіх інших понять.
Позитивне використання понять «народ» та «влада» в більшості випадків свідчить про маніпуляцію. Спробуємо критично поставитися до цих понять.
Що таке народ?
Вікіпедія дає чотири визначення поняття «народ»: 1) населення держави, мешканці країни; 2) громадсько-політична сила, на яку спирається влада; 3) форма національної та етнічної єдності (в абсолютній більшості випадків може йтися лише про національну єдність в сенсі політичної нації, де етнічна єдність надзвичайно рідко можлива); 4) люди взагалі у переважно великій кількості.
Якщо нація за Бенедиктом Андерсоном це уявна спільнота, тобто вона існує лише в уяві, то народ це абстрактна спільнота, яка задається в функціональному наративі і не існує навіть в уяві більшості людей.
Про народ ми кажемо лише тоді, коли хочемо означити масштабні процеси історії, здебільшого стихійні, коли хочемо протиставити владі народ, коли хочемо отримати право на узагальнення для якоїсь маніпуляції – «народ вважає» чи «народ хоче», хоча з точки зору будь-якого соціологічного дослідження для таких заяв ніколи не буває жодних підстав, бо навіть 90% згідних щодо якогось питання, що в соціології буває дуже рідко, це все ще не народ.
Справжнє розуміння народу можна побудувати як спробу зібрати функціональні наративи докупи, подолавши брехливість ідеологізованих уявлень. «Народ» це маніпулятивне уявлення про суб\’єкта творення держави чи країни, які насправді творили свої чи чужі правлячі класи, бажаючи приховати цей факт за ширмою народу.
Отже, народ не виводиться з держави чи країни, бо народ стихійно створює, змінює чи руйнує державу, народ робить єдиною чи розділеною країну відносно своїх різнопланових орієнтацій (на владу чи еліту взагалі, на один чи інший клас, на політичну націю чи етнос, на минуле чи майбутнє і т.д.)
Прочитайте ще раз друге визначення – громадсько-політична сила, на яку спирається влада. Це взагалі повна суперечність. Якщо це громадсько-політична сила, то вона здійснює самоврядування і є політично організованою громадою. А якщо на неї спирається влада, то вона аж ніяк не може бути громадсько-політичною силою.
Інакше кажучи, народ це стихійна сила, якою керує влада. Як тільки ця стихійна сила перестає бути народом і стає громадсько-політичною силою, ніяка влада на неї спертися не може, бо така сила має самоуправління і влади не потребує. Тобто правильніше було б сказати, що народ це стихійна, обмежена, безсловесна і т.д. сила, на яку спирається влада.
Згідно третього визначення, суспільство може перебувати в стані єдності політичної нації. Але саме тоді, коли воно перебуває в такому стані, воно точно не є абстрактним народом, воно скоріше є складною мережею громад, які уявляють свою спільність як політична нація. Політична ж нація не є народом, вона перестає бути наративною абстракцією, бо хоча б на основі своєї уявної спільності вона здійснює самоуправління та інтенсивну комунікацію. Політичне усвідомлення своє культурної спільності як нація здійснюється на такому рівні, який не передбачає збереження абстракції «народ».
По-четверте, люди взагалі у переважно великій кількості це взагалі незрозуміло що – чи то якась залюднена територія, як от народи Європи, щодо яких відбувається якийсь некерований ними процес; чи то люди планети, які потерпають від якогось насилля чи лиха. Тобто люди у великій кількості, позбавлені суб\’єктності і будь-якої якісної цілісності, мабуть і можуть являти собою народ.
Отже ми можемо сформулювати тепер більш-менш операціональне визначення.
Народ це стихійно створена маса людей на якійсь території, в якійсь державі, з якоюсь організацією, з якимось національним усвідомленням, яка це все отримує лише завдяки владі.
Народ як стихійно створена маса людей позбавлений будь-якої суб\’єктності і протиставлений відчуженій від нього владі, яка шляхом примусу власне і об\’єднує цю масу, кудись її веде, здійснює якісь зміни всередині неї та в середовищі навколо неї.
Щоб ця маса людей не дуже пручалася такому своєму чисто стихійному та об\’єктивованому стану, їй розповідають про необхідність держави, громадсько-політичної організації та національної єдності. А для всього цього їй і потрібна влада.
Отже, вказуючи на установки до єдності, організації та інституалізації, влада через абстракцію «народ» утримує громаду в об\’єктивованому та відчуженому від реального самоуправління стані.
Максимум, на що може розраховувати народ в цій маніпулятивній схемі, це на правду, яка може описати його стихійний, позбавлений суб\’єктності, самоуправління та вільної комунікації, стан, та на повстання.
Правди самої по собі не досить, щоб з народу зробити громаду. Неприємна правда з часом веде до повстання. Але хто здійснює це повстання?
Як би це дивно не звучало, але право на повстання ніколи не належало, не належить і не може належати народу. Якщо ви почитаєте безліч політичних теорій з цього приводу чи навіть міжнародні закони, то побачите, що право на повстання можуть мати: громадяни, пригноблені та експлуатовані класи, колонії як пригноблені нації.
Для здійснення повстання громадянам потрібні зусилля, якими він бере владу на себе і стає громадою (чи громадами). Ще раз – громада не обирає свою владу, яка представляє його інтереси, а здійснює самоуправління сама.
Саме тому належність до народу є дуже сумнівною якістю, але традиційною, зрозумілою, звичною. Мова не йде про те, що потрібно якось знищити поняття «народ», піддати сумніву його правові засади чи якось упослідити його іншим чином.
Мова йде про те, що потрібно зробити основою своєї ідентифікації не народ, а саме громаду. Тим більше, що унікальність змісту українського поняття «громада» визнана навіть за межами України.