Всяка війна це, перш за все, війна мислення.
Велика проблема мислення про війну у тому, що її розглядають за Клаузевіцем як продовження політики іншими засобами. Тобто війна мислиться як така, що відбувається в політиці. Це не так.
Всяка війна завжди має цивілізаційно-мотиваційний характер. В основі довготривалого життя та розвитку цивілізації зокрема лежить платонівська структура тімос – межовий смисл, за який можна віддати життя. Якщо такого смислу немає, або якщо цей смисл потребує жертв більше, ніж демографічно здатна виробити людей цивілізація, то вона руйнується.
Лише війна з дійсною смертю достатньої для колективного пересамовизначення кількості людей здатна втримувати і живити тімос. Відмова від тімосу на користь тотального вічного миру та вічної толерантності призведе до млявості, омертвіння та зрештою деградації і руйнування цивілізації.
Якщо ви готові віддати життя за толерантність, то де ж ваша толерантність? Якщо ви не готові віддати життя за толерантність, то ніякої толерантності не буде, бо хтось, хто готовий віддати життя за щось інше, прийде і забере вашу толерантність або змусить вас бути нетолерантними.
Тімос пов\’язаний не стільки з танатосом, скільки з еросом. Чоловіки, які не воюють, з часом не будуть здатні не лише продовжити род, а і взагалі кохатися. Відмова від тімосу призводить зрештою до асексуальності і млявості.
В основі свободи лежить не лише право на життя, але і право на смерть. Без права на смерть і відстоювання гідності аж до рівня тімосу не існує права на життя.
Війна неуникненна, але здоланна в разі виникнення. І якщо розглядати війну на цивілізаційному рівні, то починати перемогу можна лише на рівні мислення.
Питання про моделі безпеки було поставлене і коротко описане у статті «Базові моделі військової безпеки України».
Тепер ми коротко дослідимо стратегічний підхід, початки (у вигляді засновків) та установки мислення в контексті війни.
Стратегія непрямих дій Ліддела Гарта, сформульована ним в 20-ті роки ХХ століття, неточно тепер називана гібридною війною, має бути осмислена з точки зору контрстратегії.
На стратегію непрямих дій Росії український привілейований клас відповів стратегією посередницький дій зовнішніх сил, які до того ще і здійснюють зовнішнє управління Україною. Здобути перемогу у такій ситуації практично неможливо. Україна сьогодні розглядається як витратний ресурс вирішення глобальних протиріч у світі.
Саме тому стратегія посередницьких дій сил, що здійснюють зовнішнє управління Україною, фактично нездатна опиратися стратегії непрямих дій Росії у війні проти України.
Успішною для протидії стратегії непрямих дій може бути лише контрстратегія або прямих дій, або принципово інакших непрямих дій ще більшого рівня складності. Міжнародні посередники війн не виграють. Це принципова мислительна і зокрема стратегічна помилка України у нинішній війні.
Окрім того, український привілейований клас в ситуації зовнішнього управління ще і здійснює приховану колаборацію з ворогом. Тобто колаборацію здійснює не стільки сама держава, скільки крупні українські підприємці, компанії з участю російського капіталу і прямі російські агенти в гуманітарних сферах, яким українська держава просто не заважає це робити.
Стратегія заколот-війни з боку Росії, якій протистоїть посередницька стратегія сил зовнішнього управління Україною, доповнена стратегією непрямої колаборації з боку українського привілейованого класу, яка оформлена як Мінський процес.
Відтак Мінські домовленості є маніпулятивний спосіб так званої цивілізованої відмови України від своїх окупованих територій. Пряме завдання Мінського процесу для українського привілейованого класу – зняти з себе відповідальність за окупацію і перекласти її на міжнародну спільноту взагалі і на сили зовнішнього управління зокрема, здійснити маніпуляцію суспільною свідомістю і каналізувати тим самим оборонний щодо території та ідентичності патріотизм.
В той же час міжнародна спільнота в принципі не може запропонувати інакше мислення глобалізованого світу для подолання війн, бо в сучасному глобалізованому світі кордони вже не мають жодного значення.
Оскільки суспільна свідомість безлічі народів все ще використовує кордони для ідентифікації, то був задіяний цей міжнародний спектакль по сценарію «Мінські домовленості», сценою засідань в ООН та в міжнародних судах, різними діями та актами у вигляді введення санкцій і безперервною трансляцією по телебаченню.
Цей спектакль награний, несправжній, позірний – на відміну від того, що справді відбувається на російсько-українському фронті. Іноді навіть військові дії підлаштовують під цей спектакль. Але людські жертви в ньому справжні. Бо цей спектакль є лише тлом іншого процесу.
Фактично в світі відбувається фрагментація. Причому ця фрагментація відбувається не по кордонах, а по геополітичних розломах та межах ринків транснаціональних корпорацій. Фрагментуйся або помри – ось яка ультимативна вимога світового привілейованого класу до нинішніх народів світу.
Тому народи приречені на розкол, виживуть лише самодостатні громади. Але навіть це буде можливе лише за умови збереження хоча б де-небудь мислення, універсальної позиції людства, уявлень про інакше, здатності генерувати нові смисли та позитивні перспективи.
Привілейовані класи світу сьогодні здійснили руйнування позитивної перспективи у вигляді руйнування живої філософії та складного мислення. В світі вже жорстко діє заборона на мислення через освіту, ЗМІ та організований тролінг соціальних мереж.
Лідерами фрагментації світу стали Росія в особі Путіна та США в особі Трампа. Також в ситуації війни до фрагментації світу долучається Україна. Україна унаочнила свій двічі розподілений суверенітет: територіальний суверенітет дезінтегрувала Росія, конституційний, стратегічний, управлінсько-урядовий та фінансовий суверенітет дезінтегрували наші західні партнери.
Нинішні президентські вибори в Україні стануть процесом оформлення глобальної фрагментації вже у вигляді національної політики. Але український привілейований клас поки що не осмисляє ці процеси. У нього немає ні часу, ні мотивацій, ні мислительних можливостей.
Початки бутують в царині трансцендентного мислення, яке має не лише теоретичне, почасти принципове, обґрунтування, але і практичні форми реалізації в найзагальнішому вигляді засновків. Тобто початки рефлексуються як засновки, вони значним чином мають концептуальну і навіть екзистенційну і відтак менш загальну, ніж початки, природу. Початки не мають імен, а засновки можуть мати.
Засновки мислення щодо війни, які досі використовує Україна:
— убезпечуваною ідентичністю є нація, в той час, як у фронтирній країні формою для історичного виживання є лише цивілізація; в такому розумінні нинішню війну можна розглядати в контексті примусу України до ставання цивілізацією, чому український привілейований клас опирається і на що маніпулятивно отримує поки що підтримку українців;
— Україна веде війну в ситуації зовнішнього управління, що свідчить про надзвичайно низьку якість навіть не еліти, не управлінського класу, а привілейованого класу та його примітивні мотивації: до збагачення, до влади, до маніпуляцій та до марнославства;
— війну веде держава, тобто виробляє стратегію, фінансує, забезпечує основними ресурсами, а також здійснює правове та інформаційно-комунікативне забезпечення всередині та зовні (державна суб\’єктність), усі потуги громад і громадянського суспільства (наприклад, добробати, волонтери, партизани, діяльність приватних військових компаній) блокуються, каналізуються і навіть караються державою, в той час як приклади тієї ж Росії чи західного світу свідчать про все більше використання приватних військових компаній і позадержавних способів ведення воєн;
— основною силою у війні український привілейований клас досі вважає регулярну армію, все ж решта (економіка, політичні інститути, соціальні структури, культура та смислова комунікація) слугують цій основній силі (мілітарне домінування), в той час як сучасна війна потребує конструктивно змінюваної комбінації різних мілітарних, парамілітарних і навіть немілітарних структур для перемоги над ворогом;
— війна іде за принципом симетрії загроз, в той час як сучасною є війна мережецентрична, інформаційна та кібер-війна, де принцип асиметричних дій повністю руйнує принцип симетрії загроз;
— основна перевага над ворогом забезпечується схожою на ворожу зброєю (симетрія зброї), в той час як арсенал зброї у сучасній війні розширюється до економічних, соціальних, культурно-ідентичностних і навіть віртуальних інструментів;
— війна іде на території, на яку претендує агресор, тобто жертва веде війну на власній території (територіалізація агресії на території жертви), в той час як завжди має сенс переносити війну на територію ворога та у нетериторіальний простір (мережу, детериторіалізовані процеси і т.д);
— монополія на концентрацію колективної волі у війні належить правлячому класу (презумпція наявності волі і наявності правлячого класу у воюючій країні), в той час як перетворення правлячого класу на привілейований клас руйнує саму можливість концентрувати політичну волю і змушує воювати в ситуації зовнішнього управління.
Нові засновки, які спробувала використовувати Україна:
— перекладення війни на сили зовнішнього управління, які беруть себе частково фінансове, частково правове та позірно-політичне забезпечення і в той же час змушують відмовлятися Україну від прямих зіткнень (субдомінантність), що вже призвело до паразитування українського привілейованого класу на цій ситуації завдяки продовжуваній корупції та відмови від реформ, що в свою чергу породило втому союзників від України, падіння її міжнародної підтримки;
— міжнародні економіко-правові торги через посередницькі домовляння та угоди (торгівля частинами суверенітету через фейкові угоди), що призвело до глухого кута у вигляді Мінських домовленостей та неспроможності завершити війну на користь Україні;
— уникнення оголошення воєнного стану (імітація миру), що призвело до тотальної правової невизначеності міжнародних, територіально-суверенітетних і нормативних аспектів війни;
— відмова від загальної мобілізації і від переорієнтації економіки на війну (штучна демобілізація внутрішніх патріотичних сил та масової свідомості), що призвело до зниження соціальної енергетики війни українців, тобто фактично до каналізації патріотизму;
— збереження торгівлі, бізнес-стосунків і навіть дипломатичних відносин з ворогом (торгівля на крові), що призвело до фатального падіння довіри українців до всього привілейованого класу;
— блокування ініціативи добробатів та волонтерів, уникнення партизанської війни (дегромадизація війни), що призвело до руйнування енергетики доброї волі самої громади.
Традиційні засновки є занадто архаїчними, а нові засновки є значним чином хибними. Такі засновки дозволяють лише зменшити агресивний опір ворогу всередині країни, подовжити війну і перетворити її на довготривалу перспективу. Це означає деконцентрацію колективної волі і перетворення правлячого класу на привілейований клас.
Тобто такий підхід разом з каналізацією енергетики військового опору каналізує також революційну та інноваційну енергетику не лише добробатів і волонтерів, але і комбатантів регулярного війська.
Ми маємо подвійність процесів – компрадорська щодо Заходу позиція політичної влади і колабораційна щодо Росії позиція олігархів та крупного бізнесу. Тут немає ніякої зради, бо ніде і ніколи олігархи чи крупні бізнесмени на вірність Україні у веденні бізнесу не присягали. Бізнесмен в крупному бізнесі – не громадянин.
Зрештою в сучасному світі олігархи та політики можуть публічно бути ворогами країни, в якій вони працюють та отримують основні вигоди. І без інноваційної політики цю ситуацію ніяк не змінити. Тому що політика не знаходиться під контролем громади.
Закон про колаборацію можна прийняти зазвичай лише після війни, але не під час війни, бо надто велика загроза та ціна відкритого саботажу. Відтак воююча країна змушена миритися з прихованим саботажем президента, парламентарів, урядовців та крупних бізнесменів, зокрема олігархів.