Ми зробили засадничу помилку.
Скоріш за все, з боку України провокація була. Наші військові судна отримали наказ проходу через акваторію, яку Росія всупереч міжнародному законодавству вважає своєю.
Я вважаю, що Україна діяла правомірно, бо ми воюємо. Я вважаю, що Росія діяла агресивно, і її дії неправомірні.
Але стратегічно з боку України це помилка. І справа тут навіть не в тому, що це все відбувалося в контексті передвиборного процесу.
Я беру до уваги наступні проблемні обставини:
1) Навіть постфактум українській громаді не повідомили всіх обставин інциденту. Звичайно воююча країна має право на таємні спецоперації. Але не за умови вкрай низької довіри до влади. Інакше кажучи, корумпована влада, яка сама торгує на крові і покриває контрабанду з окупованими територіями, втрачає право на таємні спецоперації.
2) Ми кинули чи злили наших хлопців ворогу, а тепер ще і заявляємо, що коли вони розповідають, що виконували наказ, вони брешуть. Це просто аморально. Командири бойових суден перед будь-яким виходом отримують бойове завдання, отримують бойовий наказ. Навряд чи полонені командири діяли за власною ініціативою. Отже прохід через акваторію ворога – це був наказ командування. Отже українська провокація планувалася від самого початку.
3) Парламент скоріш за все не хоче визнавати це провокацією і не зацікавлений в розслідуванні інциденту, бо все, що можна була з нього витиснути в політичному плані та на міжнародному рівні, вже отримано. Здавати назад ніхто не хоче. І правдолюбів у цій ситуації ніхто не любить.
4) Це провокація не просто з метою війни, бо війну ми не ведемо. Ми ведемо міжнародні торги, міжнародні маніпуляції задля підтримки корумпованої держави. Це провокація задля обмеження можливостей опозиції та обмеження прав і свобод громадян.
5) Що ми отримали? Ми ввели «воєнний стан», але воювати не збираємося. На 30 днів без можливості продовження, бо вибори вже призначили. На частині територій, близьких до Росії, але з ворогом продовжуємо торгувати. Ми ввели воєнний стан на територіях цілої Луганської та цілої Донецької областей (а не на лише підконтрольних Україні частинах цих областей), тобто ввели воєнний стан на окупованих територіях ТОТ ДЛО, але не ввели воєнний стан на окупованій території Криму (ми знову розділили окуповані території). З російськими агентами в Україні не будемо розбиратися, як не будемо розбиратися з капітулянтськими настроями і т.д. Складається враження, що парламентські фракції хотіли просто зберегти лице Президента перед міжнародною спільнотою, отримавши кожна свої політичні дивіденди.
Це ганебний «воєнний стан». Нічого історичного в ньому немає, як це каже депутат Ляшко.
Але найголовніша проблема – чи сам підхід війни шляхом провокацій та точкових спецоперації приведе нас колись до перемоги?
Проведена таємна спецоперація навряд чи дасть владі підняти рейтинг і навряд чи посилить Україну у війні з Росією. Адже ці спецоперації не мають стратегічного бачення, громадської підтримки, політичного супроводу.
Війна шляхом провокацій це зовсім не гібридна війна, це слабка війна, демонстративна війна, війна руками втомленої від України міжнародної спільноти. Ця міжнародна спільнота поки що підтримує Україну, але ця підтримка вже фактично зникає.
Виникла фатальна воронка, виникла порочна схема – українська спецоперація як примус міжнародної спільноти до дій без яких-небудь активних дій України на фоні корупції, контрабанди, колаборації з ворогом і капітулянтства.
Ми і далі можемо здійснювати окремі таємні спецоперації, але це шлях в нікуди. Так війни не виграти. На кожну нашу провокацію ворог зробить десяток своїх. Це нам показують приклади провокацій з нашого боку та боку ворога у бойовому зіткненні з ТОТ ДЛО.
Потрібна інша військова стратегія – стратегія власного безпосереднього відвоювання територій на фоні власного проривного економічного посилення та республіканської єдності країни, всередині якої ми позбавимося від внутрішніх ворогів.
Колись один не дуже розумний росіянин на звинувачення його співвітчизників у брехні сказав: «если будет надо, мы будем врать целой страной».
Невже ми сьогодні теж можемо сказати: «якщо треба, то будемо брехати цілою Україною»? У України була колосальна моральна перевага щодо Росії перед міжнародною спільнотою. Тепер ми її втрачаємо.
Річ не в тому, що ми опиняємося на боці зла у війні. Річ в тому, що ми тоді нічим не ліпші за росіян. І Богу немає сенсу когось з нас вибирати переможцем.
Війна двох зол буде вічною, поки хтось не стане на сторону добра.