Про рішення Синоду Константинопольського патріархату.
Архієпископія з\’явилася у результаті того, що ще на початку минулого століття, після фактичного розгрому РПЦ більшовиками Константинополь прийняв під свій омофор громади російських емігрантів, які хотіли продовжувати перебувати в канонічній церкві — при тому, що канонічність РПЦ за кордоном, а потім і нових парафій відновленої Сталіним РПЦ викликала у цих людей і їх нащадків серйозні сумніви. При цьому існування в складі Константинопольського патріархату «окремої» російської церкви, нехай і у вигляді архієпископії, завжди викликало серйозні претензії РПЦ, аж до судових позовів. Згадаймо хоча б про багаторічний судовий процес, який привів до передачі Миколаївського собору в Ніцці від Архиєпископії православних російських церков у Західній Європі до Корсунської єпархії Московського патріархату.
Рішення про ліквідацію Архиєпископії православних російських церков у Західній Європі — не просто серйозний крок назустріч РПЦ. Це демонстрація того, що Константинополь не зазіхає на «законну» паству РПЦ, не претендує на спеціальне окормлення російських віруючих «через голову» московського патріарха — але хоче, щоб РПЦ не втручалася в ситуацію на канонічній території Константинополя, у Київській митрополії.
Зрозуміло, що ніхто в РПЦ не сприйме цей сигнал, цілком логічний напередодні надання томосу для Української церкви. Але це точно ніяка не поразка РПЦ і ніякий не ляпас.
Я був би дуже радий, якби люди, які мало що тямлять в церковній історії та праві, просто навчилися б утримуватися від коментарів. Втім, до багатьох інших сфер нашого життя це теж стосується. Живемо в часи торжества демонстративного невігластва.