Про курс держави на євроатлантичну інтеграцію.
Наведу низку фактів: 11 батальйонів ЗСУ пройшли підготовку за стандартами НАТО, а президент висловив впевненість, що у 202 році українська армія повністю діятиме за стандартами Альянсу. За підсумками 2018 року розміри експорту до ЄС перевищують 40% від загального обсягу, наша держава увійшла до п’ятірки провідних постачальників аграрної продукції до ЄС. Угода про асоціацію з ЄС та Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО виконуються послідовно, минулого року керівництво Північноатлантичного альянсу визнало перспективу вступу до нього України. До речі, ухвалення закону «Про національну безпеку» та рішення про можливість Міністерства оборони напряму закуповувати озброєння за кордоном – реальні кроки зі зближення України з Альянсом.
Європейська та євроатлантична інтеграція належать до процесів, у яких далеко не все залежить від України. Наше завдання – намагатися максимально наблизитися до існуючих стандартів та дочекатися сприятливої кон’юнктури у Брюсселі. Справедливості заради, це відбудеться далеко не завтра. І навіть не протягом наступних п’яти років, проте темпи скидати не можна. Шарахання та непослідовність на цьому шляху коштували Україні тривалого перебування у статусі «сірої зони», що складно назвати приємним для однієї з найбільших держав Європи.
У Сполучених Штатах триває шатдаун, який гальмує діяльність державного апарату. Думаю, що він не вплине на фінансування потреб оборони України, на які у американському оборонному бюджеті закладено 250 мільйонів доларів. Проте втрачати пильність не варто, як і покладатися виключно на допомогу Заходу. Тим більше, що він зараз переживає помітні проблеми. Найбільш очевидна з них – Brexit, який буксує, та створює серйозні проблеми не лише для Лондона, але і для ЄС. Інша – NordStream2, який невпинно просувається морськими просторами до німецького берега. І чим ближче труба газопроводу до кінцевого споживача, тим більш абсурдні пояснення звучать з Берліну.
Росія тим часом продовжує ігнорувати заклики міжнародної спільноти про потреби врегулювання конфлікту на Донбасі. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров відкинув ініціативу США про місію «блакитних шоломів ООН» на сході України, наголосивши: розраховувати, що «Донбас здасться» не варто. Шеф російської дипломатії публічно нарікає на «брак адекватності» українських політиків та відсутність конструктивних підходів у переговорному процесі. Тим часом 24 українських військових моряки залишилися під вартою в Росії. Вони встигли оголосити себе публічно військовополоненими, після чого засідання суду було оголошене закритим для преси.
Власне кажучи, у Росії особливо не приховують власного прагнення побачити у Києві більш спроможну до діалогу з Кремлем владу та намагатимуться вплинути на можливість її обрання. Арсенал впливу на електоральний процес в Україні сьогодні розкритий далеко не повністю, проте спекуляції на прагненні миру є найбільш помітними. Проте самого миру як такого Україні навряд чи достатньо, потрібно зрозуміти, яку ціну вимагатиме цей крок від нашого суспільства. Паралельно у РФ провідні медіа створюють паралельну інформаційну реальність стосовно подій в Україні, по суті розпалюючи ненависть пересічних росіян до українців.
Трагічні події у Польщі можуть змінити парадигму розвитку суспільства, адже вбивство мера Гданська Павла Адамовича стало шоком для багатьох мислячих поляків. Ефективний управлінець, прихильник ліберальних цінностей та великий друг України став жертвою замаху з боку людини, яка нещодавно закінчила відбувати 5-річне ув’язнення. Проте Адамовича засудили на «політичну смерть» наприкінці минулого року його радикальні опоненти, і правлячій нині партії «Право та справедливість» доведеться шукати аргументи для пояснення неприємних змін у суспільстві. Нагадаю, що восени у Польщі пройдуть парламентські вибори, боротьба на яких обіцяє бути напруженою, навіть жорсткою.
До речі, президентські вибори у Словаччині та Румунії, парламентські у Польщі, які пройдуть протягом 2019 року, мають, серед іншого, дати і відповідь на питання: наскільки потужними є у регіоні консервативні та популістські рухи, чи спроможні вони вплинути на політичний ландшафт у Центральній Європі. Це питання для України виглядає наразі ключовим, оскільки від клімату у країнах Вишеградської четвірки багато в чому залежать перспективи європейської інтеграції нашої держави.
Проте не лише на європейському напрямі зосереджується зовнішньополітична активність України. Останнім часом зміцнилася відносини з Туреччиною, президент якої Реджеп Ердоган сприяв звільненню кримськотатарських активістів Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза з російських в’язниць. Нещодавно Петро Порошенко оголосив про закупівлю у Туреччині ударних дронів-безпілотників, подібних яким у Росії на озброєнні немає.
21 січня Петро Порошенко підписав у Ізраїлі угоду про зону вільної торгівлі між двома країнами (аналогічний документ готується і до підписання з Туреччиною). Він не лише носить економічний характер, але і демонструє зближення у відносинах між двома країнами, яке проявляється, зокрема, у голосуванні в Генеральній Асамблеї ООН. Досвід Ізраїлю, який залишається найбільшою демократією Близького Сходу в умовах постійної терористичної загрози, може бути корисним Україні.
Для нашої держави настав час вчитися грати без пошуку одномоментного ефекту. Вистоявши у 2014 році проти російської агресії, зумівши зміцнити армію та забезпечити нехай невелике, проте послідовне економічне зростання, наростивши золотовалютні резерви до 20 мільярдів доларів, Україна створила певні засади послідовного розвитку, які необхідно підкріпляти успіхами на зовнішній арені. Перетворення всередині країни мають підкріплятися конкретними кроками зі зближення з НАТО та ЄС, що відповідає національним інтересам. Також корисним виглядає процес економізації зовнішньої політики, спрямований на забезпечення її ефективної присутності на міжнародних ринках.