Диявол ховається у повноваженнях президента.
Однією з перших заяв після обрання Володимира Зеленським президентом став його заклик до пострадянських країн, мовляв, подивіться, що все можливо. Потім була обіцянка надавати притулок тим, хто готовий боротися «за нашу і вашу свободу». Проте за великим рахунком ми маємо справу хіба що з ейфорією.
Щоб відмовитися від проекції української політичної ситуації на країни пострадянського простору, достатньо пригадати кілька фактів. Перший – в Україні суттєво обмежене мовлення російських телевізійних каналів, а з травня 2017 року – мінімізовано використання російських соціальних мереж та пошукових систем. В інших країнах пострадянського простору цього не відбувається, там досить часто домінують російські медіа з кремлівським порядком денним. Прагнення впливати на телевізійні новини у різних спосіб реалізовано у Молдові та Білорусі, проте це не зробило російські ТБ-канали та газети менш популярними серед місцевих мешканців.
Наївно вважати, ніби перемога Володимира Зеленського була обумовлена виключно використанням соціальних мереж. Так, вони стали інструментом таргетованого донесення передвиборчих обіцянок ЗеКоманди, проте без активного впливу каналу «1+1» навряд чи кампанія у соціальних мережах була б настільки успішною. Телебачення стало під час президентської кампанії в Україні пропагандистською артилерією головного калібру, а соціальні мережі були швидше допоміжним інструментом.
Диявол ховається і у повноваженням президента, які в Україні є одними з найбільших для європейського глави держави, хоча і зосереджені значною мірою у сфері зовнішньої політики та оборони. Настільки високими ставки можуть бути хіба що в Азербайджані та країнах Центральної Азії, проте там модель переходу влади є далекою від демократичної, у решті держав пострадянського простору домінуючим у системі влади є парламент.
Однак головна причина неможливості ефективного експорту Зе-технологій полягає в іншому. Україна, хоча і намагалася переламати ситуацію протягом останніх років, не зуміла створити ефективну систему поширення інформації про себе в оточуючому світі. Навіть на події у сусідніх державах ми дивимося крізь «крижинку» російських медіа, власне, як і сусідні країни на ситуацію в Україні. Чим далі на Захід, тим складніше. Прагнення окремих представників оточення Зеленського «пободатися» з Путіним можна оцінювати по-різному, проте джерел – фінансових, організаційних, ідеологічних – для цього у команди, яка скоро прийде до влади в Україні, немає. Нести ідею відновлення Російської імперії чи СРСР видається набагато легшим завданням, ніж поширювати демократичні цінності. Цього свого часу не зумів добитися Віктор Ющенко, якого ідеологічно можна назвати куди більш цілісним за Зеленського політиком.
Зеленський йшов на вибори з обіцянкою «ламати систему» всередині України, і саме її виконання після перемоги перетворилося для шостого українського президента на головний виклик. І це варто усвідомлювати самому главі держави, членам його команди та зацікавленим спостерігачам.