Що трапилося після його призначення на посаду.
Єдине, що витягнув щодо минулого рашен-рібентропен-дипломата Владіміра Сафронкова – це неперевірений, але правдоподібний сюжет із далекого минулого. Того минулого, мовою фігурантів якого заговорив на Радбезі зам російського постпреда при ООН. Так от. Наче б то родова фамілія гопника-дипломата – Сафранков. Але після арешту його чи то батька (що дещо сумнівно за віком), чи то діда за «економічне шкідництво та традиційне шпигунство на користь…[набір країн в асортименті]» за часів сталінських репресій, нащадки поміняли одну буквочку, щоб не числитися родиною «врага народа». Це може бути й зовсім стороння особа, однофамілець, тому великої довіри до цієї інформації не маю.
Усе життя Сафронкова після єдиного відомого факту – дати народження, ніби розпочинається після його призначення на посаду заступника постпреда РФ при ООН (на той час іще Чуркіна). 50 років чоловік жив, навчався, десь служив, робив кар\’єру, проходив ряд щаблів дипломатичної драбини (чи, може, не проходив — так буває у призначенців від спецслужб), женився, можливо має дітей, коханок, на чомусь заробляв якісь гроші (російські дипломати – люди небідні), десь крав і зловживав, на щось ті ж гроші тратив. І ніде не залишив слідів!
Перші згадки про гопника пов\’язані з його коментарями на нинішній посаді заступника десь із рік тому та вже в дипломатичному ранзі «надзвичайного і повноважного посланника другого класу». Це, до речі, не надто високий ранг як для особи, якій у РФ дозволено «відкривати рота й породжувати звуки».
Але якщо припустити версію про перехід із спецслужб, то певна логіка є. Практика прикомандирувань офіцерів КГБ (ФСБ, СБУ тощо) до цивільних міністерств була дуже поширена в СРСР та на пострадянському просторі. Пригадую двох дуже видатних заступників міністра економіки в Україні саме з таких прикомандированих. Переважно ранг державної чи дипломатичної служби їм підбирали більш-менш адекватним до військового звання в органах. Але в Союзі було одне правило – ніколи не вербувати (не залучати до співпраці) тих своїх дипломатів, які мають статус надзвичайного й повноважного посла або плануються під таку високу кар\’єру. Причина зрозуміла – кожен шпигун колись попадається, а пляма в біографії пробивається назовні. Політичні втрати від цього були надмірно високі. Та й потреби в цьому не було. Радянські посольства аж кишіли розвідниками й агентами нижчого рівня, не помітними.
Схоже, що Сафронкова прикомандирували до МЗС відразу на його нинішню посаду. В ту мить він ніби народився й почав демонструвати чисто регламентну активність. Коментував усі політичні аспекти діяльності Радбезу й Генасамблеї. Висловлювався завжди по-хамськи, але хто б на це увагу звертав. Та й редакційний відділ перед публікацією гострі кути загладжував. Чуркін не любив, щоб його підсиджували, тому при ньому не так багато було взагалі чиїхось виступів на офіційних засіданнях. Цю персону десь один раз бачив, коли Чуркін виїжджав до Москви.
Після смерті (смерті?) Чуркіна настав зоряний час Сафронкова. Якщо агентурна версія вірна, то постпредом чи виконуючим обов\’язки його призначити не мали б, але на перші ролі могли випустити.
До речі, кар\’єрний дипломат Пьотр Ільічов, який став в/о постпреда після смерті Чуркіна, почуває себе набагато скутіше й поводиться значно стриманіше. Й схоже, що впливу на свого зама явно не має.
Це спроба поверхового аналізу самої постаті гопника-дипломата, а для політичного аналізу всієї цієї ситуації зараз часу не маю. Може пізніше.