Створення помісної православної церкви виходить на фінішну пряму.
Питання надання Томосу Українській православній церкві має право розглядати лише Священний Синод Вселенського патріархату, який проходить щомісяця. Цього разу він проходив 9-11 жовтня у Стамбулі (Константинополі). Варто звернути увагу, що рішення Вселенського патріархату було оприлюднене у останній день засідання православних ієрархів, тому перед ним всі, хто слідкував за процесом, отримали порцію різноманітних заяв. Низка українських політиків встигла заявити, що Томос вже надали, проте влада не поспішає про це оголошувати, потім інші висловили впевненість, що питання про автокефалію українського православ’я буде перенесене. Правда виявилася у тому, що Священний Синод заслухав екзархів, які були у вересні відряджені Вселенським патріархатом в Україну, і лише після цього ухвалив рішення.
Його можна назвати цілком сприятливим для України. Вселенський Патріархат підтвердив свій намір надати Томос Українській церкві, відновив ставропігію у Києві та зняв накладену РПЦ анафему на предстоятелів УПЦ КП та УАПЦ Філарета та Макарія. До того ж відкликано синодального листа, виданого ще у 1686 році, про право російської православної церкви призначати київських митрополитів. Рішення Священного Синоду з українського питання помістилося на одному аркуші паперу, проте його наслідки виявилися вельми масштабними. Зокрема, у тому контексті, що Україна отримала підстави стверджувати, що вона не є канонічною територією РПЦ.
Почнемо з закордонної реакції, з огляду на те, як часто в Україні останнім часом згадують про світський характер держави. Так от, після Священного Синоду у Константинополі у Москві було оперативно скликано засідання Ради безпеки Росії за участі президента Путіна, під час якого обговорювалися ці рішення. У ефірах російських федеральних каналів та місцевих медіа піднялася справжня істерія, пов’язана з «утиском православних», а Варфоломія звинуватили у тому, що він «перетнув червону межу». Ці маневри, очевидно, мають засвідчити, що Росія не хоче втрачати вплив на Україну за допомогою церковних важелів. Схоже, що самої «Російської православної армії», бойовики якої періодично з’являються на Донбасі, буде недостатньо.
Українська влада діє більш виважено. Президент Порошенко, який розпочав діалог про надання Томосу з Вселенським патріархом Варфоломієм ще у 2015 році, наголосив, що державної церкви в Україні не буде. Глава держави назвав ворогом кожного, хто закликатиме до захоплення лаври, храму, монастиря. У вітчизняних реаліях це визначення виявилося не зайвим: наприклад, на Покрову, 14 жовтня, біля Києво-Печерської лаври правоохоронці затримали кілька десятків молодиків спортивної статури. Порошенко закликав у процесі утворення Української православної церкви уникнути ситуації, де при двох українцях буде три гетьмани, яка неодноразово виникала у нашій історії.
Непростий вибір стоїть перед главою УПЦ КП Філаретом. З одного боку, він виніс на собі тягар боротьби за відновлення самостійності українського православ’я, зумів створити належні умови для відновлення її канонічності. У об’єднавчому соборі більшість єпископів представлятимуть саме УПЦ КП. З іншого – виглядає логічним, щоб нову Українську церкву очолював новий предстоятель, постать якого відкриє її двері для представників УПЦ МП, які сьогодні коливаються у своєму виборі. Втім, не будемо забігати наперед, адже сьогодні куди важливіше провести об’єднавчий собор та створити церкву, яка матиме юридичні підстави отримати Томос про автокефалію. Шанси лідера УПЦ КП об’єктивно є найвищими, і наразі Філарет наголосив на тому, що процес приєднання до Української православної церкви буде виключно добровільним, а мову богослужіння визначатиме сама релігійна громада.
Російська православна церква не обмежилася лише заявами. 15 жовтня Синод РПЦ, який проходив у Мінську, оголосив про розрив євхаристичного спілкування з Вселенським патріархатом. Осмислити цю ситуацію доведеться одночасно швидко, але без поспіху, оскільки позиція інших православних церков залишається невідомою. Очевидно, що РПЦ зробила ставку на загострення ситуації та консолідацію всередині країни, плюс намагатиметься заручитися підтримкою своїх союзників у інших державах. Участь у засіданні Синоду митрополита Онуфрія, голови УПЦ МП, виглядає доволі показовою – боротьба за збереження позицій УПЦ МП триватиме, про це свідчить і наступально-агресивна позиція нардепа Вадима Новінського, який претендує на роль лідера «політичного православ’я», яке орієнтується на Москву. Цікаво, що білоруські церковні ієрархи на зустріч у Мінську не були запрошені, проте сам факт проведення синоду РПЦ у столиці Білорусі свідчить про її претензії на вплив у цій країні.
УПЦ МП, яка має понад 12 тисяч релігійних громад в Україні, вважається не лише найпотужнішою за цією ознакою церквою в нашій державі. Перевага у кількості вірян належить УПЦ КП, плюс значна частина вірян називають себе православними, не прив’язуючись до жодного з патріархатів. Не варто забувати про ще один факт: УПЦ МП є найпотужнішою частиною РПЦ, і перспектива її послаблення викликає негативні емоції у Москві.
Процес утворення помісної православної церкви в Україні вже не зупинити. Це очевидно. Проте не варто брати у цьому питанні підвищені зобов’язання та використовувати виключно арифметичні правила. Церковне життя все ж відбувається за власними канонами, які формувалися протягом століть. Тому попит на мудрі та виважені рішення постійно зростатиме.