Щодо вручення томосу.
Вручення томосу про автокефалію ПЦУ відбулося 6 січня в Туреччині. Цю подію можна порівняти з прийняттям двох документів, а саме з Актом про державну незалежність та Конституцією України.
Фактично ми отримали духовну конституцію та духовну незалежність.
У праці Націоналізм та культурна ідентичність Ентоні Сміт неодноразово наголошував, що для створення та утвердження національної ідентичності, народ має пройти кілька етапів.
Перший етап – те, що єдність та ідентичність населення досягається через отримання священної батьківської території – це прабатьківщина, де проживали та будували свою першу державу наші предки.
Наступний етап – це ствердження і усвідомлення національних символів, звичаїв та церемоній, а отже спільної віри та церкви. Лиш після цього приходять наступні національні ідентичності, зокрема – мова.
Варто згадати приклади з історії, а саме, як встановлювалась перша українська держава – Київська Русь. Володимир об’єднував роздрібнені слов’янські племена, використовуючи, як союзника християнську церкву. Так само будувалась козацька республіка, в основі якої була віра.
Згадаймо Петлюру, який сказав, що ми втратили незалежність, бо не мали трьох речей – армії, інфраструктури та своєї церкви.
На початку 2018 року отримання томосу не очікувалося. Навіть такі оптимісти, як я та мої колеги, з ініціативи Томос-2018, які займалися цим питанням – не вірили, що встигнемо.
Нашою єдиною вірою було те, що ми закладемо основу для його отримання.
На цю перемогу вплинуло дуже багато факторів. По-перше – це той напір, з яким всі гілки української влади та громадянське суспільство тиснуло на Ворфоломія (прийняття відповідних постанов та законів, постійні візити президента на Фанар, було зібрано та передано Варфоломію понад 500 підписів громадських організацій).
По-друге – російська церква допустилась стратегічної помилки, розпочавши відкриту війну з Ворфоломієм та іншими патріархами (зокрема з представниками болгарської, грузинської, польської та іншими церквами).
У РПЦ був єдиний шанс сплутати всі карти – вони повинні були прийняти участь в установчому Соборі – 15 грудня.
За рахунок кількісної переваги, вони мали змогу обрати свого проросійського митрополита. Це був самий небезпечний сценарій, який вони через власну гординю не використали.
Зараз представники московського патріархату будуть максимально саботувати виконання закону, сподіваючись, що через кілька місяців, коли пройдуть президентські та парламентські вибори, відбудеться зміна політичної кон’юнктури. Можливо сподіватимуться й на те, що прихильників руського миру стане більше та відповідно спробують зробити це на законодавчому рівні.
Однак я вірю, що суспільство та політичний істеблішмент цього не допустить та ми більше ніколи не втратимо духовну незалежність нації.