Смерть Лук\’янова є непоміченою подією.
Найближчий соратник Михайла Горбачова, який зрадив свого благодійника у серпні 1991 року заради союзу з членами ГКЧП — але так і не наважився увійти до складу комітету путчистів, Лук\’янов не виглядає яскравою політичною фігурою. Але при цьому всі ми живемо в умовах, які створені його політичними розрахунками. І це не перебільшення.
Саме Лук\’янов є автором концепції, згідно з якою утримання радянських республік має відбуватися шляхом провокування розколу і міжнаціональних конфліктів у них. Ця концепція була активно підхоплена чекістами, які домагалися посилення своєї ролі в умовах нової нестабільності. Але її спонсором був саме союзний центр — “16-а республіка”, за влучним визначенням одного з радянських журналістів-чекістів. Анатолій Лук\’янов був не просто головою парламенту цієї “16-ї республіки”, він був архітектором її виживання і, як зараз кажуть, “куратором” її сепаратистських проектів.
З Литвою — першою зі збунтуваних республік — розправитися за допомогою національних конфліктів не виходило. Росіян там було не дуже багато і хоча союзний центр намагався активувати польський національний рух, полякам він традиційно не довіряв. Однак вже у Латвії та Естонії шовіністи продемонстрували свої можливості: на противагу Народним фронтах, які виступали за самостійність республік створили інтерфронти, стали говорити про “російську Ригу” та “російську Нарву”. Але справжня катастрофа сталася, коли взялися за Грузію і Молдову. Конфлікти у Абхазії, Південній Осетії, Придністров\’ї не врегульовані досі і мало хто пам\’ятає, що починалися вони ще тоді, коли існував Радянський Союз.
За допомогою аналогічного інструменту намагалися підірвати і владу Єльцина у РРФСР. Відповіддю союзного центру на суверенітет Росії стала суверенізація російських автономій — цей процес тоді активно підтримували в Кремлі. Наслідки цієї суверенізації стануть очевидні вже після краху СРСР. Жодна автономна республіка союзною так і не стала просто тому, що зник Радянський Союз.
Ба більше — готовність Єльцина погодитися з його зникненням була пов\’язана не тільки з бажанням позбутися Горбачова, а й з прагненням позбавити російські автономії можливість виходу зі складу Росії. Однак самі процеси суверенізації не зупинилися, їхнім результатом стали дві чеченські війни і остаточне оформлення у самій Росії авторитарного чекістського режиму.
Чому концепція Лук\’янова не застосовувалася тоді до України пояснити просто. Після перемоги Єльцина на виборах голови Верховної Ради РРФСР, а потім і президента Росії саме Україна стала головною надією “16-ої республіки”. Однак вже після краху Радянського Союзу, коли Лук\’янов перетворився на політичного пенсіонера, його підходи були повністю успадковані новим російським керівництвом. Якщо у своїй країні новий Кремль безжально придушував спроби відокремитися від Росії, то у сусідів він допомагав сепаратистам, підтримував їх, створював нові конфлікти.
Віце-президент Росії Олександр Руцькой особисто приїхав до Тирасполя підтримати владу Придністров\’я — незважаючи на те, що керівництво цієї вигаданої в Москві “республіки” підтримало ГКЧП, а президент Молдови Іон Снігур підтримав Єльцина. “Суверенітет” Придністров\’я стала забезпечувати російська армія. З Абхазією і Осетією Єльцин обдурив і першого грузинського президента Звіада Гамсахурдіа, і його наступника Едуарда Шеварднадзе.
Але найважливіше — так це те, що у Кремлі вирішили випробувати “інструмент стримування” на Україні, якщо вже ця країна не хоче будувати нову союзну державу. Так і дійшли до анексії Криму та окупації Донбасу. І в результаті не тільки грузини з молдаванами, а й ми з вами стали жити у країні Лук\’янова, країні, яка не контролює власні кордони. Спадщина колишнього голови Верховної Ради СРСР виявилася довговічнішою за його довге життя.