Президентська кампанія стартувала 31 грудня 2018 року.
Перш за все, Україна – парламентсько-президентська республіка, проте глава держави, за будь-якого обсягу повноважень, історично залишається в центрі політичного процесу. Тому проведення протягом 2019 року виборів президента та Верховної Ради виглядає символічним, а той факт, що ці вибори пройдуть після 5-річної каденції обох органів державної влади, свідчить про певну стабілізацію суспільно-політичного життя. Стабілізація не означає, на жаль, повної нормалізації, адже війна на Донбасі триває, і наступні вибори пройдуть в умовах усвідомлення масштабу агресії та втрат від неї. Мабуть, вперше у новітній Україні війна буде серйозним фактором впливу на електоральну ситуацію, що матиме вплив на і без того серйозний виклик, яким є вибори для країни перехідної демократії.
Будемо відверті: українське суспільство втомилося від війни. Протягом багатьох років нам говорили про «націю гречкосіїв», нівелюючи моменти слави та звитяги українських воїнів, яким часто-густо доводилося воювати під прапорами чужих країн. Жертви наших пращурів під час Першої та Другої світових війн є величезними, і сьогоднішній процес відновлення національної військової історії є важливим та потрібним. Починаючи з 2014 року, Україна стала жертвою гібридної агресії з боку Росії, і цей факт на сьогодні є очевидним для будь-якої людини. Гібридна війна, як і конвенційна, несе з собою численні страждання громадянам та випробування на міцність країні.
Тому питання миру постійно звучатиме під час президентської кампанії, низка кандидатів використає його як головне передвиборче гасло. Проте давайте не забувати, що отримати мир можна двома шляхами – через капітуляцію та шляхом перемоги, тому будемо наполегливо уточнювати, яку ціну претенденти на президентську булаву пропонують заплатити за мир, чи не буде вона зависокою для суверенітету України.
Електоральна карта України серйозно змінилася, навіть порівняно з 2014 роком. Крим на ній втрачено не невизначений термін, а Донбас перетворився з електорального моноліту в інтересах «регіоналів» на розшарований сегмент електорального поля, де для багатьох людей питання виживання не є фігурою мови. Проведення виборів, прозорий та конкурентний характер виборчої кампанії, за великим рахунком, мають зіграти свою роль у консолідації країни. Звісно, якщо у представників політичної еліти вистачить спроможності ставити національні інтереси вище особистих.
Зауважу цікавий факт: якщо під час попередніх президентських виборів опозиційні кандидати у президенти поспішали зареєструватися у Центрвиборчкомі, щоб уникнути сваволі з боку правоохоронців та податківців, то зараз нічого подібного не спостерігається, низка політиків де-факто веде агітаційну кампанію, при цьому не подавши документи до ЦВК. Державна влада навряд чи наважиться жорстко відреагувати на подібну поведінку, адже ми живемо в умовах помітної десакралізації влади. І цим, до речі, суттєво відрізняємося від Росії.
Невиправдані обіцянки є серйозною загрозою для сучасної України Популізм став помітним трендом у Європі, його адепти збирають електоральні урожаї у більш заможних та успішних за нашу країнах. І в Україні, як показує розвиток подій, вже на старті виборчої кампанії, є чимало бажаючих обіцяти молочні річки та сади дерев, на яких ростуть булки. Цей шлях хибний, оскільки спроможний принести виключно тимчасове полегшення. Маємо усвідомити, що шанс на відносно безболісні реформи Україна втратила на межі 1990-2000-х років, коли економічне зростання дозволяло здійснити масштабні економічні перетворення. Наразі подібних можливостей немає, тому не варто тішити себе ілюзіями та солодкоголосими обіцянками, а потрібно розраховувати свої сили та визначати пріоритети державного розвитку.
Дозволю собі пораду: витративши 3-5 хвилин на прочитання 102 та 106 – 112 статей Конституції України можна отримати достатньо чітке уявлення про повноваження Президента України та зрозуміти, що заміна лампочок у під’їздах чи зниження тарифів на житлово-комунальні послуги до них не належить. До речі, децентралізація, яка набуває сили в Україні, позбавляє нас традиційної залежності від столиці, дозволяє розраховувати на владу на місцях. Тому від претендентів на вищу посаду у державі варто отримувати інформацію про їх плани щодо стратегічного розвитку держави, пріоритети у оборонній та зовнішній політиці (обидва напрями для України залишаються надзвичайно актуальними), цікавитися кандидатами на посади генерального прокурора, голови СБУ, міністрів закордонних справ та оборони, не забуваючи, що уряд, наприклад, не складає повноваження перед новообраним президентом.
Не буде перебільшенням твердження, що Росія намагатиметься за будь-яку ціну втрутитися до перебігу українських виборів. У Кремлі розуміють, що лояльний до нього кандидат не має шансів на перемогу навесні 2019-го, проте розраховують мати щонайменше низку союзників у парламенті дев’ятого скликання. Тому будуть використовувати різноманітні засоби впливу – від кібер-атак та поширення фейків до спроб зірвати голосування у день проведення вибори в окремих населених пунктах. Російське керівництво добре розуміє, що втручання у процес виборів несе за собою менші ризики, ніж військовий наступ, проте може принести більші політичні дивіденди. Тому намагатиметься впливати за різними векторами, адже гра вартує свічок.
Однак не лише російський фактор потрібно враховувати. Світ навколо нас стає більш турбулентним, у ньому з’являються нові виклики, а на зміну нормам міжнародного права поступово приходить право сили. Існуючі альянси, вступити до яких прагне Україна – НАТО та ЄС – не зникли, проте шлях до них вимагатиме від українського суспільства консолідації. Розраховувати на неї у 2019 році – означає жити ілюзіями. Проте і під час президентської кампанії, незалежно від її перебігу, ніхто не може заборонити її активним учасникам та їх прихильникам залишатися людьми та патріотами. Це не вимагатиме надзвичайного напруження сил, проте дозволить посилити стійкість України перед актуальними викликами.