Держава, яка не здатна себе захистити, приречена померти. Це правило не раз підтверджувалося впродовж історії людства. Для громадянина, що живе тут і зараз, держава, у якій він живе, здається непорушним і незламним монолітом
Але події недавнього минулого засвідчують, як легко може зникнути навіть могутня багатомільйонна імперія, що має ядерну зброю. Україна навряд чи може похвалитися високим запасом міцності. Послаблена корупцією та злочинними угрупованнями, країна із середини 2000-х увійшла в смугу політичних криз, які врешті-решт призвели до кривавих сутичок у Києві, а потім до іноземної інтервенції та війни.
У трагічних подій 2014–2015 років є цілком конкретні винуватці.
Смертельний маховик 2014-го запустили депутати Верховної Ради 16 січня, після того як представники Партії регіонів і КПУ простим підняттям рук, без обговорення та реального підрахунку голосів, фактично узаконили диктатуру Віктора Януковича. Ухвалення диктаторських законів призвело до гострого силового протистояння, а протести вийшли за межі Києва й охопили майже всю територію України.
Саме тоді стало зрозуміло, що миром конфлікт не закінчиться і Янукович, швидше за все, не зможе втриматися у своєму кріслі. Саме диктаторські закони стали тією точкою неповернення, яка визначила трагічну розв’язку політичної кризи та наступні вбивства. Голосування 16 січня 2014-го чітко показало, що клан Януковича вчепився у владу й не зупиниться ні перед чим, щоб утриматися. Усі, хто підняв руки в парламенті того дня, чудово усвідомлювали, що вони роблять і до чого це може призвести.
Через два роки ніхто з тих, хто брав участь у тому ганебному голосуванні, не відповів за це. Один викинувся з вікна, не доживши до 2016-го. Кілька осіб втекло до Росії. Але більшість залишилася в країні. А 59 із них знову стали депутатами у 2014 році, взявши участь у позачергових виборах до Верховної Ради. Держава не побажала захистити себе та своїх громадян, не змогла покарати злочинців, винних у загибелі героїв України. Вона не змогла навіть захистити від них парламент, дозволивши тим, хто голосував за диктаторство Януковича, знову зайняти свої крісла.
Відбившись на фронтах, країна продовжує нібито не помічати внутрішнього ворога, що, як і раніше, спокійно працює в тилу. І це стосується не тільки депутатів парламенту, а й численних мерів міст Донбасу, які проводили на місцях незаконний референдум про «незалежність» «ДНР» і «ЛНР», депутатів місцевих рад, які брали участь в організації цього референдуму, блокували пересування українських військ та повідомляли про них бойовикам і російським найманцям.
Можливо, хтось думає, що винні розкаялися і все усвідомили. Це вкрай помилкова думка. Сьогодні люди, які провокували в Україні війну й розпалювали міжнаціональну та міжрегіональну ворожнечу, займаються тим самим, чим займалися до 2014 року. Вони старанно роздмухують нову політичну кризу, яка, за їхнім задумом, повинна повернути їх до влади.
Прикладів цього багато. Газета «Вісник Краматорська», що належить колишньому депутатові від Партії регіонів Георгію Скудару, який голосував за диктаторські закони 16 січня, а нині проживає в Краматорську, і далі випускає пропагандистські матеріали, що розпалюють ненависть до України. У той період, коли Краматорськ перебував під контролем «ДНР», вона друкувала агітаційні матеріали на підтримку бойовиків Стрєлкова, але українські правоохоронці не звернули уваги на цей факт. Колишній регіонал і нинішній нардеп Сергій Дунаєв, який також голосував за диктаторські закони 16 січня, відкрито у своїх виступах називає бойовиків «ЛНР» «героями». І це відбувається в Лисичанську, який українська армія звільнила від бандитів ціною крові та втрат.
Цілком очевидно, що люди, вороже налаштовані щодо України, не поміняли своїх переконань і не ведуть активної руйнівної антидержавної діяльності лише тому, що нині цьому не сприяє ситуація. Однак можна з упевненістю сказати, що наступна політична криза, яка може початися в будь-який момент, додасть їм нових сил і призведе до неодмінної активізації гібридної війни проти України. Яка, нагадаємо, ще не закінчена.
Вкладаючи зброю в руки своїх ворогів, не варто розраховувати на великодушність. На жаль, багато хто в Україні досі ставиться до таких застережень так само легковажно, як і до початку війни 2014 року, коли будь-які розмови про агресивні плани Росії щодо України оголошувалися дурницями та божевіллям. Це штовхає нас до рецидиву подій 2014-го, запобігти якому ще не пізно. Але для того потрібно хоча б почати боротися, а не віддавати злочинцям ініціативу без бою та чекати, доки вони вдарять у спину.