Відставка міністра економічного розвитку Абромавічуса справила ефект інформаційної бомби і сплутала карти багатьом політичним гравцям
Вперше після Майдану у корупції та саботажі реформ звинувачують не тільки прем’єр-міністра, його партію чи окремих чиновників, а фактично найближче оточення президента, а отже опосередковано і його самого.
Після заяв уже фактично екс-міністра, реакції президента та фракції БПП, а також коментарів журналістів та лідерів думок, між президентом та прем’єром можна ставити знак рівності: обидва не змогли відповісти на запити суспільства і виявилися величезним розчаруванням. 3 лютого 2016 року увійде в новітню історію України як дата офіційного початку політичної кризи і кінець сподіванням на успішне проведення реформ урядом Яценюка. Причому до цієї події весь негатив від фактичного провалу реформ приймав на себе прем’єр та його партія, а отже Петро Порошенко мав шанс позбутися токсичного прем’єр-міністра, тим самим перевантаживши довіру до себе ще на деякий час. Але сталося інакше.
Арсеній Яценюк використав ситуацію на свою користь, домовився з міністрами, які раніше подали заяви про відставку, та попросив не заважати Кабміну продовжувати рішучі радикальні всеохоплюючі реформи ще мінімум 12 місяців. Ситуація ніби заспокоїлася, але все виглядає як затишшя перед бурею. У повітрі передчуття глибокої політичної кризи, сценарій якої до болі нагадує події 2005-го року. Тоді теж були прес-конференції з різкими заявами про корупцію найближчого оточення президента, а так звані “любі друзі” увійшли в історію. До речі, для тих, хто забув: одним з фігурантів того скандалу, був нинішній президент України Петро Порошенко.
Які висновки суспільство може зробити з цієї ситуації? По-перше, наявність політичної кризи — це доконаний факт. Рівень довіри до парламенту, прем’єр-міністра та президента невпинно падає. Внутрішні протиріччя всередині коаліції розривають її на шматки. А це означає, що позачергові вибори до парламенту — тільки питання часу.
Здавалося б, що ще потрібно: проєвропейський президент, уряд та парламент, у якому партії Майдану мають конституційну більшість. Бери і проводь таку потрібну модернізацію країни, яку відкладали останні 20 років. Але так просто не виходить: 2 роки країна топчеться на місці і гає свій найкращий шанс. Скоріше за все нас чекають парламентські вибори, до яких ми зовсім не підготувалися, адже не змінено головного — правил, за якими ці вибори мають проходити. Мажоритарна система залишається, відкритих списків нема. А це означає, що наступний парламент не буде кардинально новим, а по округам знову пройдуть “старі” сумнівні люди.
Українська історія вчить, що в момент, коли демократичні сили нібито здобувають остаточну перемогу, і українців мають чекати успішні реформи та процвітання, треба готуватись до найгіршого. Треба готуватись до того, що через рік-два все зміниться, демократичні сили згають усі можливості і втратять довіру суспільства. Країну чекатиме політична криза, за якою слідуватиме часткова реставрація попереднього режиму. Маятник хитнеться в іншу сторону. Виходячи з цього, усвідомлюючи, що вікно можливостей дуже обмежене в часі, громадянському суспільству та прогресивним політичним силам треба визначатися з пріоритетами.
Треба спрямовувати свої зусилля на найголовніше — те, що здатне змінити саму систему української влади і стати драйвером для подальших змін. Те, що неможливо просто так відкотити назад, якщо влада раптом поміняється. І ось тут виявляється, що з пріоритетами останні два роки було дуже погано. Візьмемо для прикладу реформу поліції — найбільш публічну реформу, яку влада ставить собі у заслуги. При усій повазі до людей, які цю реформу просувають, це не та річ, яка здатна фундаментально змінити систему. Так, у нас тепер є патрульні європейського зразка, але який в цьому сенс, якщо не змінено прокуратуру та судову систему. І таких прикладів дуже багато.
Громадянське суспільство та прогресивні політики за останні 2 роки витратили дуже багато сил не на ті речі. Згадаємо той же закон про люстрацію: скільки сил і енергії було витрачено на його прийняття, хоча багато експертів вже тоді говорило, що таке очищення за анкетним принципом не спрацює, і нам потрібна справжня реформа прокуратури та судової влади і кримінальні справи по кожному конкретному епізоду.
Повертаючись до теми виборів, на мою думку, перші кроки прогресивних політиків у владі мали направлятися саме на боротьбу з головними засадами кланово-олігархічної моделі держави, що кожного разу перероджується з новими людьми на чолі, але залишається такою самою за суттю. Ці зусилля мають бути спрямовані на зміну політичної моделі і діяти у двох напрямках: політичному та економічному.
Під політичними змінами мається на увазі позбавлення можливості олігархів та великого капіталу впливати на політику та мати власних депутатів чи навіть цілі партії. Для цього необхідна повна зміна політичної моделі: вибори за відкритими партійними списками, відсутність мажоритарки, державне фінансування партій, відсутність політичної реклами на ТБ, реальна кримінальна відповідальність за фальсифікації на виборах і т.д. Дещо з цього списку, як, наприклад, державне фінансування партій таки було прийняте, але цього недостатньо.
Як уже зазначалося, для здорового розвитку конкурентного партійного середовища в Україні і реального оновлення політичних еліт потрібні відкриті партійні списки. Потрібна конкуренція програм і репутацій, а не грошей і політичних технологій. До речі, сьогоднішня ситуація, коли Арсеній Яценюк фактично бере у заручники усю країну і лякає виходом своєї фракції з коаліції, є результатом надзвичайно високого результату Народного Фронту на парламентських виборах. Так от, парадокс у тому, що ні безпосередньо перед виборами, ні одразу після виборів рейтинг НФ таким високим не був.
Маніпулятивні політтехнології і величезний бюджет на рекламу у останній тиждень перед виборами зробили свою справу. Спрацювало те, що в маркетингу називається impulse buy: в день виборів люди голосували емоціями, а не розумом, подібно до того, як вони обирають зубну пасту у супермаркеті. Важливим є також той факт, що вибори за відкритими списками були прописані у коаліційній угоді, але так і не були проголосовані: очевидно, що олігархічним партійним проектам такі зміни аж ніяк не потрібні.
Під економічними змінами мається на увазі позбавлення олігархів будь-якої можливості впливу на держпідприємства та державні закупівлі. Має бути створена ситуація, коли інвестувати гроші у політику не матиме жодного сенсу, адже будуть відсутні механізми, як ці гроші повернути. Сьогодні ж гроші, вкладені в політичні проекти повертаються з такими відсотками, які нормальному бізнесові і не снились.
І тут ми повертаємось до історії з відставкою Айвараса Абромавічуса: як ми бачимо, цей вплив наближених до влади осіб нікуди не подівся, і єдиний спосіб його позбутися — тотальна приватизація держпідприємств. На жаль, ми прекрасно бачимо, що приватизація торпедується. Відповідний закон досі не проголосований, Кабмін і особисто прем’єр-міністр мало що роблять у цьому напрямку. Ні для кого не є секретом, що президент та прем’єр мають вплив на держпідприємства, і добровільно від цього впливу не збираються відмовлятися.
Як ми знаємо, із політичної кризи в Україні є два виходи: очевидний і відносно безболісний — позачергові парламентські вибори і новий Кабмін, та важкий і потенційно небезпечний у нинішній ситуації — громадський протест і немирний спротив провальній політиці влади, який, так або інакше, все одно закінчиться достроковими виборами.
Знаючи, як тримаються за крісла і тіньові потоки нинішні можновладці, громадянському суспільству та прогресивним політичним силам треба готуватися до обох сценаріїв розвитку подій уже зараз.