Гасло «Єдина країна – Единая страна» зламало всі російські розрахунки

Не треба лякатися поняття «русская культура».

Миллионы украинских граждан исторически тяготеют к русской культуре, да что там тяготеют – просто являются носителями русской культурной традиции. Наша задача – сделать так, чтобы они не чувствовали себя чужими внутри украинского политического проекта.

Для мене дивно, що ці два речення з книги Бориса Ложкіна викликали найбільше обурення багатьох моїх френдів у Фейсбук. Прикро, що серед них були навіть ті, з ким я працював в Секретаріаті Народного Руху в 1990 році.

Тож давайте справді поговоримо про наше надбання і наші погляди, поки ситуація не зайшла у глухий кут, чому без сумніву порадіють в Москві.

«Русская культура» – через війну і травматичні події останніх років знаходяться гарячі голови, які нині стверджують, що її немає. Що нібито «русская культура» зводиться до примітивного пожирання водкі, нестримних матюків та зазіхань на чуже.

Але навіть імперське сп\’яніння сучасного російського керівництва за підтримки більшості задуреного ними народу не може стерти видатних імен Олександра Пушкіна і Льва Толстого, Федора Достоєвського та Михайла Булгакова. Представників російської літератури, яку знають, люблять і визнають далеко за межами Росії у багатьох країнах світу.

Спитаєте при чому тут Україна? Може при тому, що значна частина того, що ми називаємо російською літературою, пов\’язана з нашою землею, яка надихала, а часто була малою батьківщиною російських письменників?

Невже ми забудемо, віддамо Москві і назавжди відкинемо через його політичні погляди Михайла Булгакова, який настільки талановито описував наш Київ і наш рідний для багатьох киян Поділ?

Чи маємо ми право не пам\’ятати про Костянтина Паустовського, неперевершеного майстра літературних пейзажів, випускника Київського університету, як пишуть, прямого нащадка Петра Конашевича Сайгайдачного?

Кого і що ми готові подарувати Путіну ще?

Може Анну Ахматову (Горенко), прізвище якої ніяк не міг правильно вимовити колишній, нібито проросійський президент Янукович. Відчуйте як до кісток продирають її рядки про наш Київ, написані в 1914 році:

Древний город словно вымер,
Странен мой приезд.
Над рекой своей Владимир
Поднял черный крест.
Липы шумные и вязы
По садам темны,
Звезд иглистые алмазы
К Богу взнесены.
Путь мой жертвенный и славный
Здесь окончу я,
Но со мной лишь ты, мне равный,
Да любовь моя.

Свій шлях Анна Ахматова закінчила під Москвою, але це не значить, що ми повинні забути і стерти її ім\’я тільки тому, що тепер сучасне нам російське керівництво пустилося берега і втратило розум.

А є ще богонатхненний композитор Дмитро Бортнянський, якого ми не безпідставно можемо називати українським, а росіяни російським. Не кажучи вже про іскрометного, дотепного, по-українськи в\’їдливого, але російськомовного Миколи Гоголя.

Невже їх всіх також треба забути і віддати Москві?

Знаєте, на відміну від свого батька, я не є носієм «русской культурной традиции», як пише Борис Ложкін, але навіть мені шкода віддавати наше спільне надбання, викидаючи його, мов непотріб, Москві.

Але крім нас, україномовних, в Україні є кілька десятків мільйонів російськомовних громадян. Ці люди поруч з нами. Вони помирають за незалежність на Донбасі. Вони віддають останнє як волонтери. Вони діляться чим можуть, щоб захистити нашу спільну країну.

Тому я пишаюсь, що в 2014 році у нас було гасло «Єдина країна-Единая страна», яке зламало всі російські розрахунки на міжнаціональне протистояння. Невже ж ми знову і знову маємо повертатися до цього питання і доводити, що ця єдність існує?

Так, у нас в Україні є люди «русской культуры», як у нас і в світі, попри неадекватного Путіна, все ще є сама російська культура і це не тільки, як співав Расторгуєв «бабы, водка, лосось и гармонь».

І хай знають в РФ, що коли російський солдат чи найманець преться на український Донбас – він буде вбивати не тільки «бандер» та міфічних «піндосів», а також реальних носіїв «русской культуры», щоб не втюхувала йому пропаганда.

Українців, які з народження говорять російською. Російськомовних, що проливають за Україну свою кров. Тих, що мають право, як абсолютно вірно пише Ложкін, «не чувствовать себя чужими внутри украинского политического проекта».

Бо це наша спільна єдина країна – Україна.

Джерело