Україна має знайти баланс між дерегуляцією та контролем в агросфері.
Хочу підняти непросту тему, а саме межі впливу держави в агросекторі. Це питання вкрай актуальне, зважаючи на специфіку галузі. Останні десятиліття в Україні навколо нього було зламано чимало списів. Найбільші дискусії, як відомо, точилися і точаться щодо питань дотацій і права власності на землю.
Дехто постійно вказує на рівень дотацій аграріям в ЄС і стверджує вельми спірну думку, що без прямої допомоги держави агровиробникам неможливо створити ефективний агросектор. При цьому, як правило, забувається, що чиста дотаційна схема використовується скоріше в соціальній площині. Дотації в певній мірі стримують природні процеси знелюднення сільської місцевості внаслідок світових тенденцій урбанізації. І це також важливо і потрібно, але зауважу, що такий підхід має мало спільного з економікою в чистому вигляді.
Інші говорять про повну лібералізацію і виступають за відміну будь-яких преференцій для аграріїв, вільний ринок і єдині умови оподаткування для всіх. При цьому ніхто з апологетів цієї теорії не задумується про рівень конкурентоздатності української продукції на світових ринках внаслідок таких дій і вплив подібної схеми на макроекономічні показники.
Те саме стосується і права власності на землю. Хтось говорить, що земля має бути державна, хтось виступає за передачу її до місцевих громад, хтось говорить про необхідність повної лібералізації ринку без будь-яких засторог і обмежень щодо участі іноземних компаній і максимального рівня концентрації земельного банку.
Я можу навести ще з десяток прикладів суперечок щодо тактичних питань в агросфері. Та, на моє переконання, всі з них є частинками відповіді на одне глобальне питання: “Скільки державного регулювання потрібно агросфері?”
З відповіді на це питання має починатися будь-яка фахова дискусія і будь-який програмний документ щодо реформ і змін. виступаємо за мінімізацію ролі держави, роздержавлення економіки, електронну сервісну державу та економічну лібералізацію. Тож я хочу цією колонкою розпочати дискусію щодо ролі і місця держави внаслідок вищезазначених процесів. Отже, деталізую:
1. Прозорі системи е-уряду
На мою думку, повний відхід від державного втручання в агросферу не тільки не потрібний, але і шкідливий. Інша справа, що ефективне державне управління і українська традиційна система взаємодії (чи скоріше паразитування) по лінії чиновник-виробник — це різні речі. Фактор впливу особистості однозначно має бути мінімізованим. Ми маємо перейти до сучасної системи е-уряду, де всі необхідні державні сервіси будуть надаватися автоматично та згідно чітких та прозорих алгоритмів. Ми не можемо повністю дерегулювати питання, які стосуються, наприклад, безпеки та якості продукції. Державний контроль тут необхідний. Проте він має відбуватися не через корупційні схеми чиновників, а через сервісні автоматичні функції.
2. Екологічні стандарти
Те саме стосується і питань екологічних стандартів. Вважаю, що держава має не пом\’якшити, а, навпаки, посилити контроль за використанням землі і води, за лісовим господарством. Але робити це потрібно не через збільшення армії чиновників чи розширення каральних повноважень, оскільки це призведе лишень до збільшення рівня корупції.
Потрібно за допомогою сучасних технологій максимально автоматизувати процеси, зменшити до мінімуму контакти на рівні чиновник-виробник. При цьому, можливо, є сенс збільшити відповідальність за порушення. В сфері захисту ґрунтів і води, які зазнали ушкоджень від недбалих дій аграріїв, ми можемо використати систему початкового, додаткового і компенсаторного відновлення з невідворотністю цього процесу.
3. Ефективне державне управління
Вважаю, що питання присутності держави в якості власника в монополіях також підлягає дискусії. Є такий вислів: “Держава — це завжди неефективний власник”. З ним можна сперечатися, беручи до уваги, наприклад, досвід Франції. Думаю, що істина в цьому випадку десь посередині. І в кожному конкретному випадку потрібно прораховувати формулу успіху кожного конкретного підприємства, враховуючи корупційний фактор і можливість його подолання нинішніми методами, ринкову ціну, тенденції на ринку і перспективи розвитку галузі, з врахуванням технологічного прогресу і глобальних трендів.
4. Ринок землі та боротьба з корупцією
Не менш дискусійне питання — державна земля. Як показала практика останніх десятиліть, її оренда є джерелом для корупції. За останні два роки в цьому питанні відбулися серйозні зрушення на краще: переглянуто договори, проведені законодавчі зміни і фактично збільшена ставка оренди землі. Якщо раніше бюджети отримували копійки, а корупціонери гарний виторг у кишені, то сьогодні таких фактів значно менше.
Однак питання, без сумніву, залишаються. І наше завдання сьогодні стоїть в створенні умов, які б взагалі унеможливили корупцію в цьому напрямку і надали можливість для розвитку агросектору. Чи можливо це через лібералізацію ринку землі? Світовий досвід говорить, що приватна власність це ефективний механізм для залучення інвестицій. Тим не менш, в умовах кризи вважаю за необхідне створення безкорупційних умов лібералізації ринку, за яких зиск отримає не тільки державний бюджет, але й місцеві громади, в межах яких знаходиться земля, і які зможуть отримати кошти для розвитку.
5. Якісна дерегуляція
Точно не має бути посиленого державного регулювання в сфері логістики, дозволів і умов, де немає загрози здоров\’ю людей та тварин і довкіллю, при експорті продукції, при інвестиціях і інноваціях. Держава має виконувати тут стимулюючі, а не регулюючі функції. Так само — у вигляді податкових стимулів, а не в якості бездонного гаманця з дотаціями — держава має бути присутня у фіскальній системі.
6. Торговельна політика
Також держава має захищати підприємців на зовнішніх ринках під час торговельних війн і конфліктів, допомагати при просуванні товарів на нові ринки. Окрім цього, має створювати умови для отримання пільгових кредитів на початкових етапах для фермерів і середнього бізнесу. Саме на державному рівні, з залученням представників бізнесу і суспільства, мають формуватися стратегії і конкретні нормативні механізми для стимулювання перспективних в майбутньому напрямів розвитку агрогалузі.
І насамкінець, узагальнюючи думки, висловлюю впевненість в тому, що Україна має знайти формулу балансу між dirigisme і laissez-faire в агросфері, яка б відповідала нинішнім умовам і формувала агросектор на перспективу.