Судова система тріщить по швам.
Ключові реформатори-державотворці переконують завзято громадян, що от ще трішки варто почекати — і прокинемось в правовому раї. Не знаю, як саме собі цю ідилію уявляє наше керівництво, але простим українцям щось не так оптимістично на душі. Адже у зв\’язку з початком судової реформи замість полегшення доступу до правосуддя — громадяни взагалі його практично позбавились. Судді масово йдуть у відставку, залишаючи після себе порожні зали. От тільки тут не врахували маленький нюанс — справ і проблем в людей не поменшало, а терпіння — точно не збільшилось. Як довго країна зуміє існувати в «режимі очікування» — питання майже філософського змісту.
Збереження за членами Вищої ради юстиції статусу членів Вищої ради правосуддя, після створення цього органу, є питанням доволі дискусійним, про що я вже неодноразово наголошував.
Адже встановлення такого status quo призведе до того, що протягом певного періоду часу Вища рада правосуддя, як ключовий орган, до повноважень якого належить вирішувати, хто стане суддею, буде неповноважною і не зможе приймати жодного рішення.
Сьогодні, на офіційному веб-сайті Вищої ради юстиції чітко зазначено, що до її складу входять п’ятнадцять осіб. Чотирнадцять — призначені уповноваженими суб’єктами і Голова Верховного Суду України, який входять до складу цього органу за посадою.
Відповідно до Прикінцевих і перехідних положень проекту Закону України «Про Вищу раду правосуддя» члени Вищої ради юстиції, які призначені до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», набувають статусу члена Вищої ради правосуддя та здійснюють свої повноваження протягом строку, на який вони були призначені, але не довше, ніж до 30 квітня 2019 року.
Таким чином, усі члени Вищої ради юстиції, зокрема, і Гречківський П.М., якому Генеральна прокуратура оголосила підозру у вчиненні злочину, автоматично стануть членами Вищої ради правосуддя.
Цікаво, що ці положення прийняли без врахування вимог статті 131 Конституції України, відповідно до якої — Вища рада правосуддя набуває повноважень за умови обрання (призначення) щонайменше п’ятнадцяти її членів, серед яких -більшість становлять судді.
Тому після створення Вищої ради правосуддя цей орган буде неповноважним, оскільки призначених є лише 14 членів Вищої ради юстиції. Серед них реальними суддями є тільки сім, що не становить більшості.
В законодавстві чітко прописано, що члена Вищої ради правосуддя на вакантну посаду обирає з\’їзд суддів України у межах визначеної Конституцією України кількості членів Вищої ради правосуддя. Для проведення такого з’їзду потрібний час, але ж суддів на посади необхідно призначати негайно.
В Україні з кожним днем збільшується кількість судів, в яких немає кому працювати. Скоро ми всі зануримось в непроглядну темінь суддівських нетрів. Питання — як знайти дорогу з лабіринту законотворчого недбальства?
Так, у профільному законі й у змінах до Конституції в частині судоустрою не вказано — скільки часу громадянам доведеться чекати на призначення нових суддів. Спершу маємо створити Вищу раду правосуддя, провести конкурси й лише тоді — призначити нових суддів. А що ж робити до цього часу? Сидіти і чекати з моря погоди? Не варіант. В той час, коли дехто з великих світу цього займається мрійництвом — цілі райони по всій країні залишились без судової гілки влади.
От мені цікаво, хто працюватиме в Новогродівському міському суді Донецької області, чи в Козівському районному суді на Тернопільщині? Старі кадри пішли, а от черг з «нових і прогресивних» щось не видно.
Яскравий приклад — ситуація в Лохвицькому районному суді Полтавської області. Там із середини вересня троє суддів районного суду подали у відставку. Їм заміни не призначили. Виходить, що держава самоусунулась від людських проблем та знехтувала міжнародними нормами — забезпечення права на справедливий суд. Ось такі у нас кардинальні реформи — стаття 6 Європейської Конвенції з прав людини у Лохвицькому районі вже не працює.
Тепер зрозуміло, чому за останній рік рівень довіри до судової влади в окремих районах Дніпропетровської, Тернопільської, Івано-Франківської, Рівненської, Полтавської та Черкаської областей України впав до абсолютного нуля. І така тенденція зростає в «географічній» прогресії. Як можна довіряти тому, чого немає?
Не менш «детиктивна» історія — з призначенням Голови Верховного Суду.
Відповідно до чинної редакції статті 131 Конституції України за посадою до складу Вищої ради правосуддя має входити Голова Верховного Суду. Такий суд мають створити до 30 березня 2017 року.
Закономірно, що і Голова у новому Верховному Суді з’явиться не раніше весни наступного року. Однак, ніде не зазначено, що Голова Верховного Суду України обіймає посаду члена Вищої ради правосуддя — до моменту призначення Голови Верховного Суду.
У проекті Закону України «Про Вищу раду правосуддя» лише йдеться про те, що Міністр юстиції України та Генеральний прокурор припиняють свої повноваження як члени Вищої ради юстиції з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».
Натомість, статус Голови Верховного Суду України, як члена Вищої ради правосуддя, жодним чином не врегульований.
Такі законодавчі прогалини призводять до того, що рішення Вищої ради правосуддя, які ухвалювали колишні члени Вищої ради юстиції, можуть бути скасовані. Не залежно від того, які питання в них вирішуватимуться, — чи то щодо відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, чи то про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, чи про надання згоди на його затримання чи арешт. Оскільки всі ці рішення ухвалювали представники Вищої ради правосуддя, які по суті не мали відповідних повноважень це робити, то і скасувати їх можна буде на раз два три. Ось така ціна недопрацьованих і поспішних реформ.
P.S. Останнім часом в українському парламенті багато законів приймаються під одним і тим же гаслом — «швидко ухвалюємо, а там — доопрацюємо». Це твердження виглядає так само нереалістично, як і намагатися зупинити величезний камінь, який власними силами зіштовхнули з високої гори. Набравши швидкості, він трощить все на своєму шляху. І в результаті — фундаментальні права людини розбиваються на друзки.
«Сім раз подумай, а один — відріж». Кому цікава така народна мудрість, коли в голові засіла одна нав\’язлива ідея — «реформуємо», а про наслідки — подумаємо опісля. Щось того дьогтю таки забагато в нашій з вами спільній бочці меду. І найстрашніше в цій ситуації — в найближчій перспективі якісних змін не простежується.