Активна фаза гібридної агресії триває третій рік.
Давайте поговоримо про секрет «успіху» Путіна. Російський президент отримав на початку 2000-х чудовий збіг різних факторів: високі ціни на енергоносії, піднесення терористичної активності та зростання євроскепсису після розширення Європейського Союзу.
Ніде правди діти – Росія зуміла вправно скористатися ситуацією для задоволення власного геополітичного его.
Проте анексія Криму та розпалювання конфлікту на Донбасі стали для Кремля стратегічними помилками.
Україна дійсно перебувала у затінку РФ протягом тривалого часу.
Проте зіткнення, нехай і у гібридному форматі, де сюжети про бойові дії спричиняють більший ефект, ніж наступ танкових підрозділів, найбільшої країни світу з однією з найбільших європейських держав не могло залишитися поза увагою світової спільноти. Свою роль зіграло і знищення «Боїнгу-777» у небі Донбасу влітку 2014-го, після якого заплющувати очі на конфлікт для ЄС та США стало набагато важче.
Наша держава поступово, повільніше, ніж очікувалося, але виходить з затінку своєї колишньої метрополії. І не в якості «іншої Росії», як радять російські опозиційно налаштовані ліберали, а в якості незалежної держави з непоганим потенціалом.
Маємо відзначити, що збереження конфлікту на Донбасі в якості точки впливу для Росії залишається головним способом стримати Україну від швидшої інтеграції до ЄС та НАТО. Проте у цьому питанні важливо не мати ілюзій, оскільки процеси європейської та євроатлантичної інтеграції для нашої країни, можливо, важливіші за кінцевий результат.
Нам потрібно стати сильнішими, конкурентоспроможними, а вже потім рухатися вперед, до намальованих політиками цілей.
Чи стала європейська та євроатлантична інтеграція консолідуючою ідеєю для тих, хто в Україні називає себе «елітою»? На жаль, ні. І це успіх Путіна.
Не зайвим буде згадати про фактор часу.
Росія та Україна – країни різних вагових категорій в економіці та військовій сфері, тому нашій державі вже ближчим часом доведеться обирати між пришвидшенням змін та перспективою втрати суверенітету. Це не алармізм, а реальна оцінка діяльності вітчизняної влади.
Розраховувати, що «завтра Росія впаде» – ознака інфантильності, яку не вітають у Старому Світі, а в нинішніх умовах подібні настрої небезпечні. Більше того – розраховувати на подібний сценарій не варто, оскільки Захід боїться розпаду Росії так само, як свого часу був не в захваті від розпаду СРСР.
У Кремлі добре знають про ці настрої, та вправно грають на них, раз по раз випускаючи у інформаційний простір свого enfant terrible Рамзана Кадирова.
Путін наче кидає Європейському Союзу виклик, пропонуючи або протидіяти йому (зневажливі оцінки санкцій ЄС на вищому політичному рівні Росії цьому сприяють), або замовкнути та заробляти на торгівлі з Росією.
Нічого дивного та унікального – суцільний прагматичний та багаторічний business as usual. Росія експортує на Захід енергетичні ресурси (чи варто дивуватися, що вони не стали об’єктом санкцій), а купує товари з високою доданою вартістю.
Іншими словами – продає сировину для розвитку економіки, а купує товари, які дозволяють отримувати економічне зростання.
Для відмови від подібної привабливої пропозиції політикам Старого Світу потрібні політична воля та впевненість у власних перспективах. Як це зробити у 28 країнах з різними рівнем розвитку, економічними інтересами та соціальною ситуацією – питання риторичне.
Україні не варто покладатися на посилення санкцій проти Росії, бо це не реалістичний сценарій, хіба що Кремль рушить вперед армійські корпуси сепаратистів, діючи за принципами маршала Жукова.
Але й послаблення санкцій, яке не виглядає неможливим, не варто абсолютизувати.
Логіка повинна полягати в іншому: припинити геополітичне жебракування та розпочати створення іміджу України як простору можливостей, підкріплюючи відповідну риторику конкретними діями. Визнаючи нинішні проблеми та демонструючи політичну волю до їх подолання.
В такому разі про «успіх» Путіна не зможе повідомити навіть його потужна пропагандистська машина.