Євроінтеграція від Балкан до Донбасу.
Нещодавній візит прем’єр-міністра Хорватії Андрея Пленковича до Києва не залишився непоміченим російським МЗС. Тамтешнє «управління преси та інформації» вирішило відреагувати з притаманною Смоленській площі безпосередністю на заяви відомого європейського політика в українській столиці.
Секрет подібної активності зрозумілий: прильоту до Києва хорватської делегації передувало створення під час засідання уряду Хорватії у місті Вуковар спеціальної робочої групи, яка має передавати Україні досвід мирної інтеграції.
Місце було обрано невипадково – тривала облога Вуковара сербськими загонами та трагічні наслідки його захоплення стали одними з найдраматичніших сторінок війни на Балканах на початку 1990-х.
Російський МЗС згадав і про операції «Буря» та «Блискавка», і про 250 тисяч сербів, які були змушені залишити власні домівки, і навіть про Крим, питання якого, на думку Москви, «закрите назавжди». Дещо дивна позиція для держави, яка здійснила анексію території свого сусіда, не визнану світовою спільнотою, та паралельно намагається розігрувати роль посередника у врегулюванні інспірованого нею конфлікту на Донбасі.
Під час перебування у Києві Пленкович заявив, що Хорватія готова допомогти Україні в аналізі європейського законодавства та мирній реінтеграції тимчасово втрачених територій. Нагадаю, що ще зовсім нещодавно цей хорватський політик очолював комітет зі співпраці Україна–ЄС у Європейському парламенті.
Відверто кажучи, Балкани протягом тривалого часу сприймалися в якості центру впливу Росії та Німеччини, причому російський вплив поступово занепадав, а Берлін не надто переймався подіями у «м’якому підчерев’ї Європи». Однак приєднання Хорватії до ЄС та НАТО суттєво змінило розстановку сил у регіоні.
Ще одним важливим чинником стала невдала спроба державного перевороту в Чорногорії, за якою стояли російські спецслужби. Кремль, схоже, вирішив добитися суттєвого зламу в ситуації на Балканах шляхом стрімкого посилення власних позицій. У нинішній ситуації Росії доведеться спиратися хіба що на Сербію, адже решта балканських країн випала з російської зони впливу.
На мій погляд, важлива заслуга у помітному зближенні України та Хорватії належить нашому послу у Загребі Олександру Левченку. Його послідовна та наступальна позиція дозволила дипломату не лише бути частим гостем на сторінках та екранах місцевих медіа, але й успішно протидіяти російській пропаганді.
Нагадаю, що більшість учасників новосформованої робочої групи хорватського уряду брали участь у спільному заході з українськими урядовцями та експертами ще у березні цього року, де розповідали про досвід мирного врегулювання, акцентуючи увагу на особливостях, які супроводжували цей процес.
До них можна віднести такі нюанси:
— Бойові дії у Хорватії проходили у 50-60 кілометрах від столиці країни, Загреба, відповідно, реакція суспільства на збройний конфлікт була більш консолідованою. Власне, хорватське суспільство також виглядає більш монолітним за українське.
— Хорвати здійснювали процес мирної реінтеграції з позицій переможців, завдавши збройної поразки сепаратистам та відновивши територіальну цілісність країни.
— Амністію було проведено, проте вона не передбачала пробачення за воєнні злочини.
— Досвід співпраці з миротворцями ООН у представників хорватської влади далеко не завжди був позитивним.
— Хорватія в процесі інтеграції використала інструмент конвалідації (визнання документів, які видавала нелегітимна влада), також мала змогу консолідувати громадян шляхом видачі паспортів Хорватії замість СФРЮ.
— Лінія зіткнення ніколи не позначалась як кордон, зустрічі мирних мешканців з обох боків кордону відбувалися на нейтральній території у спеціально визначених місцях.
— Функціонувала спеціальна агенція, що сприяла продажу-купівлі майна тих, хто залишив межі країни через етнічний конфлікт, та тих, хто, навпаки, хоче повернутися.
— У виборах на територіях, над якими було відновлено контроль, брали участь не лише тамтешні мешканці, а й ті, хто був змушений залишити місце проживання під час війни (їх було, за різними оцінками, 500-700 тисяч, що теж стало серйозним викликом для невеликої за розміром держави).
Причина цього проста – хорвати зуміли пережити агресивну спробу створити «Велику Сербію», дати відсіч, відновити територіальну цілісність та суверенітет.
Проте не варто забувати, що за 20 років після війни на Балканах світ суттєво змінився, і навіть найбільш ефективні рецепти неспроможні бути автоматично перенесені на український грунт. Однак Україна має можливість, критично підійшовши до вивчення хорватського досвіду, не припуститися помилок.
Вочевидь, головний висновок зі зближення позицій Києва та Загреба – не замикатися виключно на мирній реінтеграції.
У питанні повернення Донбасу варто зосередитися на внутрішній комунікації та розробці стратегії відновлення суверенітету.
Сліпо наслідувати хорватський досвід не вийде, бо наша країна – не лише не Росія, але й не Хорватія. До того ж Україні потрібен не тільки впливовий союзник на Балканах, але й партнер у економічних відносинах, про що свідчить заява Володимира Гройсмана про готовність інтенсифікувати співпрацю у газовій сфері з Хорватією шляхом участі у побудові LNG-терміналу та його подальшій експлуатації.
Використовувати досвід налаштованої на співпрацю країни та просувати власні інтереси – таким є алгоритм посилення впливу в регіоні, який протягом тривалого часу перебував на маргінесі українських національних інтересів.