Найважливіші події року.
2016-й минув дуже швидко, наче і не було у ньому «зайвого» дня у лютому. Україна продовжує перебувати у стані величезної суспільно-політичної та економічної кризи, проте її боротьба за самовизначення триває. Зараз варто спробувати проаналізувати без емоцій головні події цього складного року, намагаючися згадати помітні та знакові події та тенденції, які визначали внутрішню та зовнішню політику нашої держави цього року.
Парламент. Хоча про це забули багато громадян та політиків, Україна є парламентсько-президентською республікою, у якій законодавці відіграють першочергову роль. Не всі з них готові до цього, оскільки збільшення повноважень передбачає і підвищення відповідальності, і спроможність перебирати на себе ініціативу. З цим українські слуги народу, як відомо, можуть впоратися далеко не завжди.
Верховна Рада змінила формат коаліції та отримала набагато більше опозиційних фракцій, ніж мала попереднього року. Функціонування коаліції є доволі складним, більше нагадує тактичні бої на політичному плацдармі. Неспроможність добитися проведення дочасних парламентських виборів добре ілюструє стан справ всередині опозиційних сил, які наполягали на цьому сценарії розв’язання політичної кризи. Проте і коаліція не зуміла уникнути пробуксовування на місці, кнопкодавства та інших притаманних вітчизняному парламентаризму проблем. Коефіцієнт корисної дії законодавців залишається доволі низьким, а графік роботи не відповідає нинішнім політичним умовам.
Президент. Глава держави традиційно сприймається як центр політичного процесу, хоча сфера його першочергових повноважень – оборонна та зовнішня політика. Курс на зміцнення Збройних Сил та продовження дипломатичного протистояння з Росією в умовах гібридної агресії визначали тактику та стратегію Петра Порошенка. Його рейтингові позиції дещо похитнулися, проте діючий гарант Конституції залишається серед лідерів президентського рейтингу. Порошенко добився ухвалення судової реформи, яка набула чинності 30 вересня 2016 року, та дає надію на забезпечення правосуддя. Зміна голови президентської адміністрації (Бориса Ложкіна замінив Ігор Райнін) не позначилася на ефективності роботи Банкової. У грудні 2016 року президентська каденція Петра Олексійовича перетнула екватор, і це дозволяє прогнозувати як активізацію самого Порошенка, так і його опонентів, адже кампанія з виборів глави держави, незалежно від обсягу його повноважень, традиційно набуває в Україні характер жорсткого протистояння. Поки що можна напевне прогнозувати два тури президентських виборів навесні 2019 року, інші припущення виглядають сумнівними у частині реалізації. Рімейк «касетного скандалу», цього разу – за активної участі Олександра Онищенка, парламентарія, якому інкримінували величезні зловживання у газовій сфері, дає Порошенку зрозуміти, що боротьба буде непростою.
Кабінет Міністрів. Невдовзі після затвердження на посаді прем’єр-міністра Володимир Гройсман публічно заявив, що покаже недоброзичливцям, як керувати державою. Можна скептично поставитися до цієї заяви, проте певних успіхів цей уряд, у якому немає колишніх іноземних громадян у міністерських кабінетах, зумів досягнути. Серед них – підвищення мінімальної зарплати до 3200 гривень з 1 січня 2017 року, своєчасне ухвалення бюджету-2017, хоча ця процедура не обійшлася без звичних торгів між депутатами та урядовцями. До переліку досягнень команди Гройсмана можна віднести вирівнювання цін на газ для різних категорій споживачів, активне втручання у процес ціноутворення на ринку ліків та приділення уваги питанню відновлення українських шляхів.
Генеральна прокуратура. Відставка Віктора Шокіна була доволі складним процесом, тому кандидатура його наступника привертала значну увагу. Ним став Юрій Луценко – відомий політик, заради призначення якого на посаду Верховна Рада змінила законодавство. Новий генпрокурор почав діяти енергійно, залучаючи військову прокуратуру та СБУ. Серед великої риби, що потрапила до рук правоохоронців – Олександр Єфремов, Олександр Кацуба та низка інших функціонерів режиму Януковича. Луценко наголошує, що не збирається зупинятися на досягнутому та стверджує, що недоторканих для нього немає.
Європейська інтеграція. Маємо помітні проблеми на цьому напрямі. З одного боку, весняний референдум у Нідерландах поставив під сумнів можливість ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Прем’єр-міністр Голландії Марк Рютте висунув низку умов ЄС задля ратифікації, які були прийняті, і тепер документ може бути схвалений у першому кварталі 2017 року. Орієнтовно у той самий час Європейський Союз надасть Україні безвізовий режим, адже наша країна виконала всі необхідні умови заради його отримання. Варто зауважити, що безвіз не є елементом євроінтеграції у чистому вигляді, проте відповідає інтересам України та Європейського Союзу, демонструючи обопільну зацікавленість у зближенні.
Конфлікт на Донбасі. Найбільш масштабний конфлікт у Європі протягом останніх 20 років триває, нехай і не з настільки високою інтенсивністю. Проте на Донбасі і надалі гинуть люди, а сепаратисти, за спинами яких стоїть Москва, намагаються диктувати власні умови та шукати можливості для політичного визнання. Проте самопроголошені ДНР та ЛНР і сьогодні визнані хіба що подібною ним Абхазією. Про ефективність переговорів про врегулювання конфлікту свідчить той факт, що з полону бойовиків звільнено всього 17 чоловік, проте переговорний процес триває. Проте Нормандський формат, попри все, не отримав реальної альтернативи. На жаль, Україна поки не дочекалася вироблення стратегії повернення Донбасу (і Криму), що виглядає суттєвим упущенням державної політики. Наше суспільство поступово звикає до перетворення крайнього сходу держави на відкриту рану, хоча і голоси, які закликають відділитися від окупованих територій стіною, часом звучать у політичних дискусіях.
Партійне життя. В Україні з’явилася низка нових політичних проектів, які претендують на більш активний вплив на суспільство. До них можна віднести і партію «За життя», яка виглядає молодшим, більш радикальним партнером «Опозиційного блоку» та виконує брудну роботу за рахунок потужного інформаційного та фінансового ресурсу. Це і Рух нових сил Міхеїла Саакашвілі, який публічно розчарувався у державній службі в Україні та намагається зіграти роль тарану для молодих політиків, що готові змінювати країну. Всього в нашій державі вже більше 350 політичних сил, проте переходу кількості політичних проектів у якість не спостерігається.
Е-декларування. Електронне декларування своїх доходів вищими державними службовцями мало своїм наслідком серйозні потрясіння для багатьох наших співгромадян. Величезні запаси готівки, колекції прикрас та дорогих годинників, особиста церква та мощі святих – здається, суспільство було не зовсім готовим до отримання цієї інформації. Проте саме у такий болісний спосіб відбувається процес побудови цивілізованого суспільства в Україні.
Повернення Надії Савченко. Людина, за звільнення якої боровся весь цивілізований світ, після повернення в Україну виступає з усе більш дивними заявами. Схоже, перебування у російській в’язниці спричинило перетворення Надії Савченко на агента впливу російської влади, який пропонує «зрозуміти Донбас» та не бачить у Плотницькому та Захарченку терористів. Логічними наслідками трансформації молодого політика стали позбавлення статусу члена ПАРЄ та членства у фракції «Батьківщина», проте Надію Савченко це не зупиняє.
Вбивство Павла Шеремета. Відомий білоруський журналіст з російським паспортом став жертвою замаху у центрі Києва влітку 2016 року. Автомобіль з Шереметом вибухнув, не залишивши йому шансів вижити. Це було фактично перше гучне вбивство в Україні після розстрілу Небесної сотні, і в обох випадках сподіватися на швидке розслідування не випадає.