Деімперіалізація та дерусифікація значно важливіші.
Українське мислення навіть під час контрреволюції існує, і це добре. Водночас мислення мало розвивається, бо розвиток мислення можливий за прискіпливого ставлення до його застосування та за великих інтелектуальних зусиль по його ускладненню.
Недавно опублікована непогана, хоча і дещо поверхова, стаття Каті Мячиної «Декомунізація історії, яку ми профукали».
Головних претензій до позиції авторки дві – 1) вона погоджується з безальтернативністю політики декомунізації, просто говорить про неефективність її реалізації за радянським зразком; 2) в засновок викладання декомунізованої історії вона кладе лише критичне мислення.
Розберемося з цими претензіями.
Коли ми почнемо мислити критично в історії, то в ідеалі ми отримаємо постмодерністську історію, де буде побудовано ту чи іншу рівновагу історичних уявлень за кожен історичний період. Це буде така собі мультикультурна толерантна версія історії, яка буде давати знання, але не буде давати жодних мотивацій для дій сучасності та майбутнього.
Викладання історії (історієзнавство) не тільки має давати знання про історичні факти в різних історичних наративах, але також має надавати варіанти цілісності цих знань протягом деякої сукупності історичних періодів чи навіть всього досліджуваного історичного часу.
Тобто в контекст вивчення історії в вищих навчальних закладах потрібно неодмінно вводити історіософію (філософію історії) та на перспективу – основи цивілізаційної антропології. Без бачення історичної цілісності історії нема.
Мова не йде про те, що потрібно, як раніше, єдиним метанаративом витісняти різні історичні наративи. Як зараз – радянський (класовий) метанаратив в історії в Україні замінено на національний метанаратив. Можливо в школах це і вірно.
Мова йде про те, що окрім різних історичних наративів (нинішній європейський варіант історієзнавства) повинні з\’явитися різні метанаративи з виокремленням і просуванням того метанаративу, який держава (чи цивілізаційна спільнота) вважає за домінуючий. Принаймні так має бути вже в вищих навчальних закладах.
Отже є три комбінації.
1. Єдиний метанаратив історії, який диктує фактично єдиний історичний наратив. Таке було радянське (класове) історієзнавство, і таким є сучасне українське (національне) історієзнавство.
2. Уникнення метанаративів в історії і різноманітність історичних наративів. Таким є зараз постмодерністське європейське історієзнавство. І таким має стати українське історієзнавство в школах.
3. Різноманітні метанаративи в історії та різноманітні історичні наративи. Такою має стати вища історична освіта в Україні (ну і в Європі, якщо вони теж з цим погодяться).
Сьогодні декомунізація історії відбувається безальтернативним чином – як націоналізація історії. Тобто один метанаратив замінюється іншими метанаративом.
Авторка згаданої статті як продукт постмодерністської освіти просуває приклад європейського постмодерністського історієзнавства. І в цьому головна проблема.
Постмодернізм помиляється, бо історичні матенаративи потрібні – вони роблять можливим осмислення історії та історичну смислотворчість сучасного та майбутнього.
Проблема історієзнавства не у наявності метанаративу як такого. Проблема в історієзнавстві буває лише тоді, коли цей метанаратив: а) оцінюється як єдино вірний (примордіальний, фундаментальний); б) тотальний (подавляє та знищує різноманітність наративів і зводить їх теж до одного); в) не передбачає і вороже налаштований до інших метанаративів.
Різноманітність метанаративів, по-перше, не суперечить критичному мисленню, яке може і повинно сумніватися в домінуючому метанаративі, обираючи інший метанаратив чи пропонуючи свій. А по-друге, саме мислительна практика рефлексивного порівняння не тільки різних наративів, але і різних метанаративів, підносить критичне мислення на новий рівень – рівень рефлексивно-критичного мислення.
Таким чином, ми можемо тепер поставити проблему рівноважності викладання різних історичних наративів.
Якщо Київська Русь і Новгородська Русь (на якій зосереджує зараз увагу Росія) існували в один час, то чи будемо ми надавати їм рівновагу (час викладання, позитивність оцінок і т.д.) у історичних описах в Україні?
Адже семантична війна відбувається вже: в Росії вважають, що «Господин Великий Новгород» це демократичне утворення (виборна монархія з феодальною демократією), а в Україні «Новгородську республіку» вважають олігархічним утворенням.
Чи була суб\’єктність України в складі Князівства Литовського чи навіть Речі Посполитої?
Чи була суб\’єктність України в складі Російської імперії?
На всі ці питання критичне мислення відповіді не дає. Змістовна установка критичного мислення – сумнів. Змістовна установка рефлексивного мислення – старі та нові смисли і суб\’єктне смислотворення.
Отже, крім критичного мислення в історії нам потрібне рефлексивне мислення, воно ж суб\’єктне.
Як взагалі формулювати суб\’єктність України в історії? Адже не в назві справа.
Не те, щоб ця проблема з\’явилася лише зараз. Просто ця проблема стане основною в найближчий час.
Цю проблему формулюють по-різному – несуб\’єктність, субдомінантність, знаходження української влади у зовнішньому управлінні, кураторство США над Україною. Я формулюю її сутністно – нездатність до породження цивілізаційних ініціатив або до впровадження їх, якщо вони навіть випадково з\’являються.
Головні моменти існування цієї проблеми прослідковуються протягом всієї Української історії, яка з суб\’єктної точки зору не досліджена.
Декомунізація історії це зміна історичної семантики та історичного наративу лише протягом 1917-го-2014-го років. Декомунізація історії як зміна метанаративу одразу ж ставить питання про територіальну межу історії України. Не може національної історії до визвольних змагань Богдана Хмельницького. Але і з цього часу національна історія можлива лише як поразка в процесі російського колоніалізму.
Тобто як бути з історією між 1187-м (час згадки України як називної формальної суб\’єктності в Київському літописі з Іпатіївського списку) та 1917-м роком (роком революції, яка змінює цивілізаційні форми існування Російської імперії, але не змінює її імперську суть та русифікаційне спрямування)?
В цьому сенсі головним спрямуванням історичного переосмислення є не тільки декомунізація, як це останнім часом вважають в Україні, а більш масштабний процес – деімперіалізація та дерусифікація української історії (а не історії України, до речі).
Отже не менш важливим за критичне мислення, є рефлексивне (суб\’єктне) мислення в українській історії. А більш важливим за декомунізацію є деімперіалізація та дерусифікація української історії.