Об\’єктивних причин для цього немає.
Ось вже зо два роки Україну та Польщу стрясають землетруси польсько-українських чи українсько-польських непорозумінь. Вони, як метеорити, прорізають небосхили обох країн і вибухають десь за обрієм – у поліських лісах. Але:
Чи насправді є ці польсько-українські чи українсько-польські непорозуміння, чи це обман зору? Чи насправді є об\’єктивні причини для цих непорозумінь Чи може є суб\’єктивні причини для цих непорозумінь? В яких геополітичних обставинах розгорається/розпалюється ця траєкторія непорозумінь? Як співвідносяться ці непорозуміння з прокламованим стратегічним партнерством України та Польщі?
І чи це непорозуміння, чи свідома політична лінія? А, якщо це політична стратегія, то чия? Скільки стратегів бере участь у розбудові всієї цієї траєкторії непорозумінь? Хто є отримувачем політичних бонусів, які виникають з таких все очевидніших непорозумінь?
Отож:
Чи є польсько-українські чи українсько-польські непорозуміння, чи це обман зору?
Звісно, що є, хоча політики часто вдають, що його немає. Але є запитання – наскільки вони охопили політичні класи України та Польщі і самі українське та польське суспільства.
Якщо говорити про політичні класи обох країн, то тут ситуація несиметрична. Для українського (олігархічного) політичного класу польсько-українські непорозуміння є маргінальними. А для польського правлячого політичного класу вони, о диво, складається враження, що є базовими. І це пов\’язано як з тим, що Україна є мозаїчним суспільством з мозаїчною історичною пам\’яттю та відношенням до Польщі та поляків, так і з тим, що український політичний клас неначе не бачить Польщі як політичної величини – неначе одразу за кордоном України Берлін, Париж, Вашингтон…
Впродовж майже чверті століття співіснування дійсно незалежних Польщі та України видимими українсько-польськими/польсько-українськими непорозуміннями переймалися головно політичні еліти. Що робило ці непорозуміння відносно керованими.
Однак за останні два роки ці непорозуміння раптом стали актуальними, і то в небачених досі масштабах, для широкого польського суспільства. В Україні цими проблемами переймаються тільки два регіони – Волинь і Галичина. Що зробило ситуацію вражаюче несиметрично. І небезпечною – злі духи протистояння 30-х-40-х років випустили на волю…
Отож проблема є і вона стає небезпечною.
Чи є об\’єктивні причини для цих непорозумінь?
Що може бути об\’єктивною причиною для непорозумінь між державами чи народами?
Щонайперше це геополітичне протистояння – як от між сучасною Україною та Росією. Вони бачать розвиток світу і свої ролі в ньому діаметрально протилежним чином. Тому і військове протистояння між ними неминуче – тому і маємо війну на сході. Але ж і Україна, і Польща примикають до однієї і тієї ж євроатлантичної геополітичної платформи! Польща є членом ЄС, НАТО, а Україна туди прагне. То в чому справа?!
Може мова йде про утиски національних меншин? Після сталінсько-борутівських депортацій ці національні меншини, з усією повагою до них, не такі великі, як біли раніше. Українці і поляки насильно були від сепаровані одні від одних! Так, є маленькі проблеми. Але вони не вирішальні для двох великих (без перебільшення) європейських націй. То в чому справа?!
Може є економічне протистояння – конкуренція на якихось стратегічно важливих для виживання Польщі та України ринках? Та немає – польська і українська економіки настільки асиметричні, що аж ніяк не є конкурентами одна одній. То в чому справа?!
І останнє – може геополітичний розвиток всього центрально-східного регіону Європи в часовій перспективі бачиться цими двома державами по-різному? Може мова йде про якісь реваншистські плани на майбутнє – на кшталт «Перемишль має стати українським» чи «Львів має стати польським»? І все це дроблення один з одного ворогів дійсно має сенс у історичній перспективі… Не будемо вдавати з себе невинних гімназисток – такого типу мислення було в нашій історії. Але чи є тепер? Ч и, може, ми ці плани на разі сором\’язливо приховуємо – до часу, а на разі лише готуємо ґрунт до подальших реваншистських дій. Ну от, наприклад, в разі подальшого розпаду ЄС, Росія разом з проросійською чи васальною на той момент Україною «звільнять» Перемишль та Холм. Або ж Польща, в разі розподілу України, «забезпечить безпеку» перед російською інвазією Львову та Луцьку. Безглуздо? Сподіваюся, що так… То в чому справа?!
Тим більше, що стратегічно і Польща, і Україна декларують абсолютну цінність стратегічного партнерства між ними – дивись Декларацію пам\’яті і солідарності Верховної Ради України та Сейму Республіки Польща 2016 р. – вистарчило розуму і відповідальності.
Тому я не бачу об\’єктивних причин для цих непорозумінь.
Чи є суб\’єктивні причини для цих непорозумінь?
Так, є. Це ментальні установки і цілих суспільних груп, і окремих важливих політиків.
Якщо говорити про суспільні групи, то це середовища земляцтв переселенців відповідно з України у Польщу і з Польщі в Україну, націоналістичні середовища обох народів, о, диво, посткомуністичні охвістя і у Польщі, і в Україні, які обслуговують своїх старих хазяїв у Москві.
Що стосується важливих політиків, то це українські політики вищого рівня, які «не бачать» Варшави як істотного геополітичного гравця, прямуючи одразу до Берліна, Брюсселя чи Вашингтона, і польські політики, які застрягли в історичних порахунках минулого ХХ сторіччя.
Українські мегаломани він політики «не бачать» Польщі, що є грубою помилкою.
Польські політики віддають стратегічне польсько-українське партнерство на поталу історичним порахункам, що є помилкою не менш грубою.
А от субєктивні причини непорозумінь більш ніж очевидні.
Спеціально не наводжу жодних прізвищ, щоб ще більше не нагнітати ситуацію.