Цей текст до певної міри на руку ЮВТ.
Минулого тижня Верховна Рада повернулася до пленарних засідань після зимових канікул. Проте повернення навряд чи можна назвати тріумфальним: законодавці не прагнуть демонструвати дива ефективності та працелюбності, швидше, навпаки. Це нехлюйство разюче контрастує з риторикою представників депутатського корпусу у телевізійних та радіо ефірах.
Верховна Рада вже майже три роки є парламентсько-президентською республікою. Нагадаю, що практично одразу після Революції Гідності відповідне рішення було ухвалене парламентаріями сьомого скликання. Такою була реакція політикуму на розстріл Небесної Сотні як апогей узурпації влади Віктором Януковичем та його оточенням. З високою вірогідністю поставлено крапку на тривалій епопеї з пошуку найбільш прийнятної для нашої держави моделі управління.
Проте зміни законодавства виявилося недостатньо: особливість вітчизняної політичної системи полягає у тому, що значна кількість законодавців звикла орієнтуватися на позицію президентської адміністрації або уряду, проте не схильна до надмірної ініціативи у власних діях. Їхня обмежена самостійність не має логічного пояснення партійною дисципліною, адже серед більш ніж 300 політичних партій в Україні практично немає ідеологічних та відповідальних, незалежно від перебування їх при владі чи в опозиції.
Ситуація повинна була змінитися восени 2014 року, коли було створено законні передумови для проведення дострокових парламентських виборів. На жаль, відбулася масштабна підміна понять: під гаслом «Продовжимо Майдан» до сесійної зали Верховної Ради пройшли чимало популістів та відповідальних висуванців впливових фінансово-політичних груп. Половина політичних сил, які сформували парламентські фракції, були створені напередодні виборів. Хоча після парламентських виборів було утворено коаліцію «Європейська Україна», до якої формально входили більше 300 парламентаріїв, нинішнє парламентське скликання не справляє враження спроможного ухвалювати масштабні та непопулярні рішення, які є запорукою реальних перетворень.
Маємо констатувати: ані графік роботи Верховної Ради, ані дисципліна парламентаріїв не дозволяють сказати, що це «парламент країни, яка воює», на чому багаторазово наголошував його спікер Андрій Парубій. Хоча у нинішньому парламентському скликанні не бракує людей у камуфляжі, з бойовим досвідом, загальна ефективність законодавців залишається кричуще низькою. В результаті законодавчий орган країни надійно закріпив за собою статус аутсайдера довіри серед органів державної влади, що, погодьтеся, не сприяє стабілізації ситуації у державі.
Навесні 2016 року відбулося переформатування парламентської коаліції, засновниками якої стали найбільші парламентські фракції – БПП та «Народний фронт», до яких приєдналася низка позафракційних депутатів. Їх сил вистачило для обрання прем’єр-міністра, проте ані поіменний список членів коаліції, ані засади її функціонування не були оприлюднені, чим спричинено нові та нові хвилі критики на адресу парламентаріїв. Якщо згадати, що вже кілька місяців поспіль слуги народу не демонструють готовності працювати у повному обсязі в пленарному режимі, до того ж скасували перший пленарний тиждень цього року, а старт весняної сесії зробили більше схожим на сеанс політичного саботажу, стає зрозумілим: під куполом Верховної Ради відсутня консолідація навколо національних інтересів.
Представники опозиції, насамперед, «Батьківщини» — найменшої за чисельністю парламентської фракції, все активніше виступають за проведення дострокових виборів до Верховної Ради, позиціонуючи їх як панацею. Дійсно, в умовах політичної кризи подібний вихід виглядає найбільш очевидним, проте не варто відкидати деякі українські реалії. Справа у тому, що проведення дочасних виборів за нині діючим виборчим законом навряд чи зможе призвести до якісної зміни депутатського корпусу. Фактор оновлення депутатського корпусу також не може бути визначальним, оскільки і нинішній склад Верховної Ради на 2/3 оновлений, порівняно з попереднім, який також на дві третини відрізнявся від власних попередників. Тобто фактор «нових облич» виглядає далеко не визначальним у нинішній ситуації, куди більше важить політична відповідальність та спроможність поставити національні інтереси вище партійних та приватних.
На превеликий жаль, політики, які прийшли до парламенту на хвилі продовження Майдану в стінах законодавчого органу, більш за два роки виявилися неспроможними виконати низку власних обіцянок, у готовності втілити у життя які вони гучно присягалися восени 2014-го. Крім вже зазначеної бездіяльності у сфері змін виборчого законодавства, необхідно відзначити не скасований донині депутатський імунітет та неспроможність забезпечити відмову від кнопкодавства, яке серйозно дискредитує роботу Верховної Ради. Часом виникає враження, що парламентарії восьмого скликання досягли вершини власних політичних кар’єр та абсолютно не піклуються про перспективи їх продовження. Сьогодні багато парламентаріїв відверто нехтують законотворчою діяльністю, віддаючи перевагу піар-акціям та імітації бурхливої активності. Керівникам парламенту залишається хіба що закликати до адекватності своїх колег, адже ані штрафи за прогули, ані публікація списків прогульників на шпальтах «Голосу України» не спроможні вплинути на ситуацію.
Становище всередині владних кіл ускладнюється не лише продовженням гібридної агресії з боку Росії (за потрібні військовим рішення, власне, як і за судову реформу Верховна Рада знайшла в собі сили проголосувати). Економічна криза, яку переживає наша держава, потребує не лише статистичних даних про показники економічного зростання, які поки що не знайшли відображення у добробуті широких мас населення, але і ефективних комунікацій між владою та громадянами. Їх бракує, і у порожнинах, що виникають, швидко проростають паростки маніпуляцій та ворожої пропаганди. Представникам політичної еліти не варто забувати, що в сучасному світі громадяни очікують на пояснення – аргументовані та переконливі. Тим часом суспільство змушене спостерігати не лише за е-деклараціями представників влади, логічні питання до яких не знайшли адекватної відповіді, а й численними корупційними діями, які не відповідають очікуванням мільйонів співгромадян.
Сьогодні у Верховній Раді сформувалася своєрідна неформальна коаліція «страти надій», оскільки законодавці не відповідають покладеним на них виборцями надіям, ігнорують багато нагальних потреб держави та нехтують навіть власним інстинктом політичного самозбереження. Навіть напередодні річниці розстрілу Небесної Сотні люди, які завдяки загибелі цих людей отримали депутатські мандати, не продемонстрували ефективну роботу. Подібне ставлення законодавців може вже найближчим часом спричинити глибоку внутрішньополітичну кризу, негативні наслідки якої не варто недооцінювати. І цього разу, на жаль, про імітацію мови йти не буде.