Останнім часом модним стало слівце «гібридність».
Що таке гібридність?
Для мене очевидно, що гібридність це не лише схрещеність чогось з чимось, як воно визначається, але й його результат – гібрид. А гібрид це: (від лат. hybrida – помісь) — результат природного чи штучного схрещування між двома організмами різних таксонів. Причому схрещування, за Менделем (Gregor Johann Mendel, 1822-1884) може дати не один результат, а цілий набір результатів. Тому результатом гібридизування завжди є множинність.
Але залишимо ботаніку. Про яку множинність чи множину може йтися, якщо ми вестимемо мову про світову геополітичну ситуацію та інформаційну війну, яка є чи не головним її інструментом?
В аспекті інформаційної війни головним полем протистояння є боротьба за визначення того, що є правдою, і хто, відповідно, є правим.
Таким чином гібридизація має своїм результатом розщеплення правди щодо чогось, чи, беручи ширше, істини: хто обстрілював, чи обстрілював, чим обстрілював, і т.д. Хто здійснив хімічну атаку у Сирії, чим здійснив, і чи здійснив, чи, може, сирійці самі себе потруїли…
Отож в аспекті інформаційної війни ми маємо справу з гібридизацією правди, її розщепленням і на безліч правд.
Однак все було б нічого і загальнотеоретичними міркуваннями, якби за цим не було десятків чи сотень отруєних заріном жінок та дітей.
Тому множинність правд/істин, від яких ніхто не хоче відступитися, ба більше – свідомо творить цю множинність, щоб приховати просту жахливу правду – має своїм наслідком множинність стратегій, які вибудовуються у відповідності з цими заявленими правдами/істинами.
А множинність стратегій має своїм наслідком і множинність технологій розв’язання кожної із заявлених колізій.
Своєю чергою таке розщеплення правди/істини в пучок правд/істин, що розбігаються на всі боки, відкривають поле для релятивізації, знецінення правди/істини, а відповідно і для виправдання будь-яких стратегій чи тактик.
Таким чином релятивізація правди/істини відкриває поле можливостей для легітимізації цинізму як єдино сенсорного філософського підходу до розв’язання всіх колізій.
З іншого боку така релятивізація правди/істини насправді говорить, що правда/істина насправді не існує.
Тобто тут йдеться не про правду/істину, а про переконання, що справи маються так чи інакше. Причому це переконання кожен вибудовує, опираючись виключно на свій інтерес.
Тому наступним кроком після релятивізації правди/істини стала приватизація цієї правди/істини – правдою/істиною у такому кінізованому, постмодерному світі стало те, що, скажімо, Путін визначив як правду/істину, виходячи з своїх інтересів.
Благо, що сьогодні такий репродуктор гібридизованих правд/істин має в своїх руках безліч сучасних засобів поширення «не благої вісті» — Інтернет, соціальні мережі, телебачення, радіо. Невдовзі йтиметься про вживлені чіпи чи щось подібне і наступні путіни стануть ще могутнішими.
Такі істини-від-путіних стануть домінуючими. Які політичні чи суспільні наслідки це матиме можемо лише здогадуватися.
Отож, основою сучасної гібридизації політичних технологій чи тактик є не теорія гібридних війн, а постмодерна релятивізація правди/істини, якою ще років з десять тому ми так тішилися.
Ми тоді не розуміли, що гібридизація війн у всіх їхніх аспектах є лише наслідком постмодерної релятивізації правди/істини. Тобто профанування відповіді на просте запитання – якою є правда/істина. Згадаймо Пілатове «Що є істина?» — чи не був він першим якщо не постмодерністом, то принаймні релятивістом? Тоді як Єшуа га-Ноцрі (?????? ????), поза всяким сумнівом, був модерністом, хоча не першим і не останнім на щастя. Для га-Ноцрі правда/істина безсумнівно була, і була єдиною.
Але що зробило можливим таке розщеплення, релятивізацію і навіть приватизацію правди/істини? Чому ми саме тепер маємо справу з таким розщепленим, релятивізованим світом?
А тому, що розірвався зв’язок правди/істини з тим, що є її основою. В результаті, відсічена від свого коріння, вона зів’яла. З’явилася можливість підміняти її якимись сурогатами. Що її лише віддалено нагадують.
Вона втратила силу, імперативність, стала необов’язковою. Щезла її тут-присутність. По суті посутня правда/істина померла. А правда/істина, яка не володіє цією імперативністю істиною в строгому сенсі слова не є. Це чиясь опінія, думка, δ?ξα.
Але як старогрецька відкрита, імперативна і обов’язкова αλ?θεια перетворилася у необов’язкову, факультативну δ?ξα?
Тобто, як помирає відкритість істини, як імперативна істина закривається для людини, і вона починає ковзати по поверхні сокритого, задовольняючись фантомами своєї ж свідомості – δ?ξα-ми…
Як помирає, закривається джерело істини, яке, як на мене, є метафізичним – тим, що над чи поза фізикою — τ? μετ? τ? φυσικ??
От чому померли правди старого еллінського світу? В тогочасному дискурсі – чому померли боги еллінів та римлян?
Чому десь приблизно з XV сторіччя помирає жива правда/істина християнської цивілізації?
Можливо я вжив занадто різкого окреслення «помирає», може розумніше було б скористатися більш делікатними термінами – трансформується, розвивається, еволюціонізує…
І дійсно, можливо новими правдами/істинами є світський консенсус щодо прав людини, екологічного мислення, філософії охорони прав тварин і т.д.? Багато хто переконаний, що саме так і є і християнство перетворюється на світську етику, консенсус, який не має закорінення у чомусь, що є поза цим світом, у τ? μετ? τ? φυσικ?.
Бо ж цей світський консенсус ані найменшою мірою не закорінений у цій τ? μετ? τ? φυσικ? як культ Діоніса, юдаїзм, християнство чи іслам.
Але чи може бути δ?ξα світського консенсусу імперативною, так як імперативною є αλ?θεια/ правда/ істина/ догма закорінена у τ? μετ? τ? φυσικ?? Очевидно, що ні. Δ?ξα не тримає людину при собі, вона її відпускає. Тоді як відкрита для нас αλ?θεια не залишає жодного поля для двозначності.
Так, постмодернізм є переходом від метафізичної істини, істини імперативної та єдиної до світської домовленості – «істини», яка є результатом або домовленості, компромісу, або сваволі, яка по суті не є імперативною – тобто по-сіті не-істиною.
Здається перехід від модерну до постмодерну, який ми спостерігаємо є переходом від догми правди/істини до консенсусу. І ця множинність та необов’язковість консенсусів має результатом зудари позицій та мерехтіння правд/істин.
Безкінечні пошуки консенсу, постійне домовляння призводить до певної турбулентності. Щодо релігійної догми, то, звісно, жодної турбулентності бути не може.
Такий політичний «пірат» наших часів, як Путін, своєю чергою, користуються цієї турбулентністю вирішуючи свої не так політичні, як політиканські питання.
Путін, як постмодерніст, свідомо розщеплює, множить істини, творить інформаційний і, відповідно, моральний хаос, яким доволі успішно керує. І створений таким чином ним хаос стає полем його тактичної гри. Звісно, це не поле стратегічного протистояння, де все-таки, попри все, панують принципи – тут істина, насправді, одна. Але з огляду на те, що твориться з людством і на неймовірний поступ інформаційних технологій та соціальних мереж, створюється враження, що Путін «виграє», неначе виграє. Але я глибоко переконаний, що насправді він стратегічно програє.
Як же ж діють ці механізми пост правди?
Якщо добре до них придивитися, то перше, що кидається в очі, це те, що в презентації множини правд емоційна складова важливіша від власне правди. Байдуже, що проголошується, важливо з якою переконаністю чи й афектом проголошується.
Емоція у пост правдах підміняє глибинний зв\’язок істини з її мета-фізичною основою – метафізичним обґрунтуванням істини.
Але чи варто боротися з емоцією? Зовсім ні. Проголошуване може бути і правдивим і емоційним. Хоча може бути тільки правдивим. Але тільки емоційне може бути й неправдивим.
То чого потрібно триматися у цьому постмодерному розсипі правд? Як на мене, то потрібно, якщо це можливо, намацувати метафізичної основи того, що тобі відкривається.
Але Ханна Арендт (Hannah Arendt, 1906- 1975) божище політичної філософії, неначе говорить протилежне – вона стверджує, що інструментом політики є не правда, а опінія! Тобто та ж пост правда! Як на мене, то це не суперечить тому, що було написано вище. Просто тут слід визначитися щодо того, про яку політику йдеться. Якщо йдеться про релятивізуюче істину політиканство, яке тактично може бути дуже успішним, як у випадку тимчасового тактичного успіху Путіна, то Арендт права.
Але сама Арендт, будучи не лише філософом, але й політиком, таким релятивізуючим правду/істину політиком не була. Вона завжди притримувалася знаної максими: «ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого».