Це – розгул штучно розбурханого конфлікту.
З 25-го грудня по 14-те січня українці традиційно впадають в оргіастичну атараксію, а дев\’ять перших днів травня вони знаходяться в стані екстатичного афекту.
Тут, як кажуть соціальні психологи, діагноз очевидний. Така емоційна гойдалка – депресія-манія-депресія-манія – свідчить про колективний маніакально-депресивний психоз в країні.
Особливо небезпечними для колективної психіки є ці дев\’ять травневих днів, коли виклики історичної пам\’яті заскочують всіх зненацька.
Що таке 1-ше та 2-ге травня з точки зору історичної пам\’яті? Це символічний момент класового солідаризму – день єдності відчуженої праці (за уявленнями Маркса з його рукописів 1844 року) супроти відособленого капіталу. Це також символ радянської імперії СРСР, щодо якої Україна проводить не тільки офіційну політику декомунізації, але і неофіційну громадянську політику постколоніального звільнення.
До речі, лише мудрі казахи 1-го травня святкують день єдності народу Казахстану, решта пострадянських країни, всі європейські країни, США, Китай, Пакистан, Шрі-Ланка, більшість африканських країн, Куба та Північна Корея святкують день, де є так чи інакше згадка про працю чи робочий клас.
Що тут святкувати рабам капіталу не дуже зрозуміло, бо солідарність трудового рабства не є подоланням трудового рабства. Протест – це тільки негативна залежність від того, проти чого протестуєш.
Націоналісти завжди любили-не-любили комуністів, бо вони давали їм позицію негативної ідентифікації. Зі зникненням впливовості комуністів, зникає і впливовість націоналістів, оскільки вони принципово не здатні до інтернаціональних ідентифікацій і відтак не можуть бути позиціоновані всередині масштабних цивілізаційних проектів та програм.
Тобто вчинити так, як казахи, і зробити в Україні Першотравень днем єдності українського народу нам не вдасться, бо ми ж неодмінно отримаємо розкол – частина буде вважати це єдністю етнічної нації, а частина – єдністю політичної нації.
І залишити День міжнародної солідарності трудящих ми теж не можемо, бо це суперечить офіційній політиці декомунізації.
Праця в її загальному уявленні як наймана завжди була і буде відчуженою. Як свідчать дискусії часів перебудови, навіть в СРСР була відчужена праця, хоча позицію капіталіста і займала вже радянська держава з Компартією на чолі.
Лише самозайнята діяльність чи самодіяльність є тим ідеалом, який повністю витісняє завжди відчужену працю. Але самозайняті можуть прагнути солідарності лише в контексті протесту проти держави та корпорацій з найманими робітниками. А це означає принципово нову позицію, ні в марксизмі, ні в ленінізмі неіснуючу, антидержавну та антикорпоративну солідарність самозайнятих.
Причому зверніть увагу, що мова не йде про середній клас, значна частина якого це високооплачувані, але все рівно наймані капіталом працівники. Тобто мова йде не про весь середній клас, а про самозайняту частину середнього класу.
Чи можливі інші контексти Першотравня?
Україна зробила свій конфліктний внесок в історичну пам\’ять двох першотравневих днів. 2-ге травня завдяки подіям в Одесі можна вважати днем самовизначення Півдня України супроти «Русского мира». Одесити принесли жертву на вівтар цього самовизначення і тому можуть вимагати свого способу відзначення і навіть намагатися запропонувати такий контекст і для всієї України.
Але тут виникає важливе питання історичної пам\’яті в рамках широкого чи вузького контексту такого відзначення.
Першотравень то ж день міжнародної солідарності трудящих, і він вважається святом. А Друготравень в Україні це день локально-національного самовизначення проти знову ж таки локально-континентальної імперії Росії, і він вважається днем трагічним.
Зараз Друготравень в Україні розкручується і просувається українськими олігархічними ЗМІ не як день сакральної жертви одеситів супроти імперського світу, а як день конфлікту в Одесі. Це дає змогу українцям мати на увазі різні орієнтації – нелюдську жорстокість українців чи підступну і жорстоку провокативність росіян. Тобто трансляція картинки палаючого дому профспілок в Одесі цілий день по телебаченню – саме по собі провокація для продовження конфлікту.
Але чи правильно звужувати міжнародний контекст відзнаки 1-2 травня по всьому світу до локально-національного контексту в Україні, хай нам навіть не подобається той міжнародний контекст?
Водночас чи день солідарності самозайнятих може виглядати як світового рівня символічна інновація України?
З таким символізмом є безліч проблем. Адже більшість працюючих в Україні – то наймані працівники. День міжнародної солідарності самозайнятих містить зміст, що принижує гідність найманих працівників. Більше того, інтелектуали як самозайняті теж протиставляються креативному класу як людям розумової праці, що в наймі у капіталу. Таке розмежування не приводить до солідарності.
Тобто людство переживає перехідний період в історії своєї цивілізації, коли поступово буде зникати пролетаріат і все більше розростатиметься прекаріат, коли інтелектуали протистоятимуть креативному класу, коли самозайняті будуть підривати могутність держав та корпорацій з найманими робітниками.
І в цей перехідний період дуже важко буде знайти яку-небудь платформу для міжнародної солідарності в процесі організації колективної діяльності. Такої солідарності, якої міг жадати пролетаріат, людство очевидно ніколи не буде жадати. Ми на майбутнє матимемо дуже різні способи зайнятості, де солідарність навряд чи можлива.
Навіть сам антропоцентризм не породжує солідарності, бо як же бути з андроїдами, які вже з\’являються? Людство можна солідаризувати на іншому рівні прагнень, які мають природу духовних устремлінь.
Право інших на інакше – чудова платформа для солідарності, але поки що людська свідомість, розділена релігіями, мовами та класовим змістом, неспроможна таке сприймати.
Подібно до того, як Першотравень в Україні це два проблемні дні – 1-е та 2-е травня, День перемоги це теж два проблемних дні – 8-е та 9-е травня.
8-ме травня це день Перемоги у Другій світовій війні, який святкує весь світ, крім колись країн СРСР. 9-те травня це День перемоги у Великій Вітчизняній війні, який святкували в СРСР і нині святкує Росія та деякі колишні радянські країни.
9-те травня породжене сваволею Сталіна, якого не влаштувало те, що мир з Німеччиною був підписаний союзниками в Реймсі 7-го травня (і 8-го травня він вступив в силу). Тобто Сталін жадав сепаратної угоди про мир, в іншому місці і в інший час. Підписаний Жуковим мир з переможеною Німеччиною в Берліні 9-го травня стали сепаратним днем і місцем перемоги для СРСР.
9-те травня формально не повинен святкувати ніхто, бо тієї Вітчизни вже давно нема, і сепаратний від союзників мир виглядає не дуже пристойно з боку СРСР та Росії, але з огляду на нинішні імперські ілюзії Росії вона сама та деякі пострадянські країни досі його святкують.
Для України перехід до святкування Дня Перемоги 8-го травня є символічним не тільки з точки зору орієнтації на весь світ і ліквідації сепаратного статусу Великої Вітчизняної війни. Для України перехід до святкування Дня Перемоги 8-го травня є також днем солідарності з країнами Східної Європи, які опинилися після Другої світової війни в колоніальній залежності від СРСР.
Тобто 8-ме травня це також день постколоніальної солідарності зі Східною Європою.
Для України контекст Другої Світової війни є більш привабливим і чесним. Армія України боролася тоді не тільки з нацистською Німеччиною (українська складова Робітничо-селянської Червоної Армії). Частина української армії (УПА) тоді також боролася з радянським режимом і радянськими військами та з польськими військовими формуваннями (Армією Людовою та Армією Крайовою).
Україна поки що не може дозволити собі міжнародну політику історичної пам\’яті, особливо що стосується років Другої світової війни.
Зазвичай спільна міжнародна історична пам\’ять це контекст міжнародного порозуміння. Але тут потрібно зауважити, що міжнародне порозуміння можливе лише тоді, коли досягнуто порозуміння всередині України.
В своїй історичній пам\’яті Україна затиснута між двома країнами, що в різні часи виступали колонізаторами щодо України – Польщею та Росією.
Саме тому, актуальна зараз політика історичної пам\’яті повинна мати контекст єдиної держави як цілісної політичної нації.
Лише коли Україна сама досягне єдності щодо своєї історичної пам\’яті, вона зможе досягати компромісів в історичній пам\’яті з сусідами.
Тому зроблений за польським зразком Інститут Національної Пам\’яті видається тимчасовим, але вірним політичним кроком.
Спочатку єдність всередині країни. Вже потім порозуміння з сусідами.
Якщо Україна буде діяти інакше, це розірве її на шматки.
І я вірю, що якщо ми правильно і перспективно побудуємо національну історичну пам\’ять, ми зможемо перейти до побудови європейської історичної пам\’яті.
Ну а коли і Росія відмовиться від своїх імперських ілюзій, то і з Росією в плані історичної пам\’яті ми зможемо порозумітися.
А поки що – історична пам\’ять для України це зовнішня війна для уникнення громадянської війни.
Саме тому дев\’ять днів травня кожного року це спалах чергової битви за минуле. А якщо копатися до суті цього минулого і намагатися бачити перспективу, то це битва і за майбутнє також.