Українському суспільству необхідний інтенсив щодо перемог.
День перемоги над нацизмом залишив цього року неоднозначні враження. Події 9 травня у Києві та Дніпрі дають підстави замислитися над масштабними змінами державної політики в умовах гібридної агресії Росії.
Не буду переповідати усі події Дня перемоги над нацизмом у Києві та Дніпрі, зупинюся лише на головних аспектах. Кремль цього разу зосередився не на Західній Україні, що виглядало більш очікуваним, а завдав удару по містах, що мають символічне значення – столиця держави та обласний центр, який став осередком опору наступу сепаратистів у 2014 році. Вийшло доволі показово, тож події 9 травня можуть надихнути численних українських «ватників» на реалізацію гасла «можемо повторити» не в умовах бойових дій.
Стало очевидним, що для українського суспільства з 2014 року так і не стало аксіомою, що провокатори на російській службі не носять будьонівки та футболки «Самый вежливый президент», часто вони можуть бути одягнені у камуфляж та вишиванки. Адекватної відповіді російському «Безсмертному полку», який вже кілька разів повторюється з широким розмахом, українська влада запропонувати не зуміла. І це вельми болісний парадокс на тлі звучання з високих трибун заяв про нову Вітчизняну війну.
Немає нічого дивного у тому, що після інцидентів 9 травня в українських містах з новою силою зазвучали заклики про скасування вихідного цього дня. Проте очікувати вирішення «малою кров\’ю, єдиним ударом» проблеми, яка створювалася десятиліттями, як мінімум наївно. Маємо визнати, що в Україні є мільйони людей, які на підсвідомому рівні сприймають тезу про Велику Вітчизняну війну та багато запропонованих кремлівською пропагандою як належне. Одними заборонами виграти боротьбу за свідомість наших співгромадян практично неможливо, проте необхідно чітко визначитися на політичному рівні: або не згадувати про Велику Вітчизняну війну, або наповнювати цей термін сучасним конкретним змістом.
Потреба змінити перелік вихідних у державі, що переживає системну економічну кризу та борониться проти російської гібридної агресії, стає все більш нагальною. Це сфера компетенції парламенту. Однак важко уявити, що за нинішньої ситуації у Верховній Раді правляча коаліція, президент чи уряд (всі вони відчувають присмак можливих виборів) стануть ініціаторами подібних змін до Кодексу законів про працю. Сукупна проблема українського політикуму полягає у тому, що він не готовий до непопулярних дій навіть після Революції Гідності.
Ще одна загальна вада – спільне уявлення про те, що реагувати на виклики під час мирної агресії можна тими ж способами, що і в умовах мирного часу. Його підтвердила термінова ротація керівництва Національної поліції у Дніпрі та області. Проте старі рецепти не працюють, адже в суспільстві вже є десятки тисяч людей, які мають досвід захисту Батьківщини зі зброєю в руках. І ігнорування їхньої позиції навряд чи призведе до стабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні.
Усвідомлення масштабності проблеми – перший крок до її вирішення. Для мене є очевидним, що дискусія відносно ролі України у перемозі над нацизмом повинна проходити не лише двічі-тричі на рік, а набагато активніше. Варто нагадати (розповісти) нашим співгромадянам про особливості участі українців у Другій світовій, наголошуючи на тому, що набагато більша за тривалість історії державності історія народу – не тавро, а доволі поширена в Європі ситуація.
Очевидно, що українському суспільству необхідний інтенсив з питання перемог наших пращурів та сучасників. Навряд чи він буде ефективним без активної участі демобілізованих учасників АТО, які могли б долучитися до програми патріотичного виховання у школах та вищих навчальних заходах. Героїчні епізоди новітньої і не лише історії треба правильно «загорнути» у відповідні кінофільми, серіали, популярні книжки та комп\’ютерні ігри. Державі варто активніше співпрацювати з громадськими організаціями патріотичного толку, а не фінансувати фейкові ветеранські об\’єднання.
Принцип «історію пишуть переможці» надто довго перетворював Україну на об\’єкт маніпуляцій, яка мала відстоювати власне право на існування навіть після проголошення незалежності, аби сподіватися на зміни за помах чарівної палички. Потрібна системна робота з поєднанням потенціалу держави та громадських організацій заради досягнення мети – формування системи соціальних комунікацій, що працюють заради України. Події останніх років стали достатнім приводом задля прискорення формування ефективної системи комунікацій між державою та суспільством, які будуть сприяти кристалізації національних інтересів.