Час все розставить на свої місця.
Третя річниця Петра Порошенка непомітно заретушувала пам\’ять про ту країну, котру вручив народ Порошенкові ще внаслідок першого туру голосування. І найголовнішим закидом Порошенкові залишається незмога зупинити війну протягом двох тижнів, як він обіцяв у передвиборчих обіцянках. Тільки питання – чи уявляв сам Петро Порошенко в якому стані він отримував країну? Чи готова була основна частка виборців не відвернутися від свого вибору на другий день після виборів – мов ми тебе обрали, то й дригайся як хочеш, а ми подивимося?
Адже багато хто навіть з активістів Майдану змушені були рятувати добробут своїх сімей і допомагати фронтові, а на контроль влади вже сил не вистачало. Тож скепсис, з яким оцінювали перші кроки на посаді Президента, звичайно отруював політичну атмосферу, але не був смертельний. Непояснимою була впевненість частини громадян в тому, що сам Петро Порошенко, без капітуляції перед Путіним міг припинити цю війну. Вальс, як відомо танцюють двоє, а у війні часом буває дещо більше ніж дві сторони.
Розуміючи підлість Путіна, Петро Порошенко вчинив кілька важливих кроків, котрі виявилися найекономнішими і найраціональнішими для України з її надто ослабленими державними інститутами та економікою. Найперше – це інтернаціоналізація конфлікту, відмова від двосторонньої гри з агресором, формування міжнародного формату перемовин. І це дало змогу зменшити кровопролиття, і отримати час на зміцнення силових органів, переозброєння військ. Друге – це створення оновлених державних інституцій – нового МВС, поліції, нацгвардії, антикорупційних інституцій. Третє – активна міжнародна політика, і окремо – євроінтеграційний формат, санкційна політика щодо країни-агресора.
Купирування російської агресії – процес тривалий і хірургічно виважений, адже будь яке надзусилля лише погіршить ситуацію. Порошенко був підкреслено слабким Президентом в очах Путіна, залежним від волі західних партнерів, і це якраз посилювало впевненість Путіна в кінцевому успіху його місії, але на четвертому році президентства Петра Порошенка маємо абсолютну зміну полюсів – тепер Путін загнаний в кут, а Петро Порошенко і країна , котру він очолює поступово вмонтовується в коло цивілізаційних лідерів.
Зона вільної торгівлі з ЄС і Канадою, спільні програми і перехід на стандарти НАТО, безвіз майже із ста країнами. Порошенко – впертий і наполегливий. Його початкові бізнеси були виробничими, що робило кожну зароблену копійку значно тяжчою ніж у газовому чи нафтовому дерибані. Впертість – питомо українська риса. Враження таке, якби управління країною не вимагало зайвих слів, Порошенко б взагалі керував би мовчки, тільки його мовчанку заповнювали б не лише доброзичливці. Згадати б хоча б його постійні обіцянки безвізу. Деякі недалекі не розуміли, що ці обіцянки – спосіб «тиску на Туска», жарт! – спосіб усвідомити європейських політиків про відповідальність за долю континенту на тлі боротьби українців проти російського агресора.
Час все розставляє на свої місця, і на четвертому році президенства Петра Порошенка можна зробити попередні висновки: вміння перетворювати найнезручніші для себе умови у стимули для реформ починають формувати запас міцності і економіки, і держави. І суспільства в цілому. Лідерство з опорою на солідарну позицію суспільства формує клімат сприйнятливості реформ, спекуляції популістів залишаються лише поживою для маргінальних політичних кіл.
А військові перемоги, хай навіть не занадто вражаючі у порівнянні з минулими історичними битвами, все ж посилюють політичні перемовні позиції влади на міжнародній арені. Якщо росіяни торгують загрозами, терором, то українці зусиллями Петра Порошенка пропонують цивілізованому світові методи поборювання цих загроз і терору. І це робить нас невід’ємною частиною цивілізованого світу. Росія пробує позиціонувати Україну як Анти-Росію, і можливо в перший рік президенства Петра Порошенка цей стереотип нав’язувався досить легко, як в середині Росії, так і в частині цивілізованого світу.
Тепер же, саме зусиллями України, читай Петра Порошенка, Росія сприймається майже на рівні стереотипу Імперії Зла рейганівських часів, чи й навіть новою його архаїчною моделлю – таким собі православним Іраном, остаточно оформивши місце Росії в колі головних ворогів цивілізації. І що важливо, Україна в цьому сценарії була не інструментом чужої гри, а саме осмисленим і відповідальним гравцем. Такої міжнародної ваги, як зараз, Україна не мала ще в часи своєї модерної історії.