Нормандський формат – це складна геополітична гра у вісім рук.
Нагадаю, що напередодні зустрічі українського та французького президентів у Парижі Ангела Меркель та Емануель Макрон висловили готовність просувати вперед Мінський процес. Це, звісно, не означає, що лідери Німеччини та Франції не в курсі неефективності існуючого переговорного формату – вона помітна давно та неозброєним оком. Однак політичні лідери провідних країн ЄС не можуть собі дозволити вийти з існуючої матриці процесу пошуку шляхів врегулювання, не запропонувавши необхідної заміни.
Звідси запитання: чи піде Росія на зміну цього формату? Відповідь видається негативною, оскільки Путіну вигідно прикидатися миротворцем та намагатися публічно пошити в дурні західних лідерів. Кремль грає за власними правилами, ігноруючи норми міжнародного права. Фактично Росія вичікує більш сприятливий для себе момент, аби перейти до політичного контрнаступу, однак нині говорити про нього не випадає.
Ідея Макрона – сідати за стіл переговорів у форматі Норманді для обговорення конкретних пропозицій – гарна, проте її виконання може наразитися на спротив Росії. Зараз у французького президента прикриті внутрішньополітичні тили, проте це не означає, що Путін легко пристане на його ініціативи. Причина проста: у Кремля немає жодної зацікавленості у врегулюванні на Донбасі та евакуації на власну територію десятків тисяч бойовиків та колаборантів, щоб не твердила російська пропаганда.
Тому стосовно швидкого врегулювання на Донбасі не варто мати зайвих ілюзій, це процес тривалий та наповнений проблемами. Однак приязний діалог Макрона та Порошенка дає шанс на нову якість українсько-французьких відносин, адже з 1991 року діалог між Києвом та Парижем не можна назвати ані надто інтенсивним, ані переповненим довірою. Наша країна для Франції традиційно була у затінку Росії. І тут варто звернути увагу не лише на згадку про Анну Ярославівну у вигідному для Україні ракурсі, але і про визнання Францією та Німеччиною факту російської агресії на Донбасі.