Симбіоз минулого і сьогодення: чи є місце для майбутнього.
Чому обшуки в офісах компаній Олександра Клименка і рішення про зняття недоторканності з Михайла Добкіна є набагато важливішими, ніж боротьба із корупціонерами серед депутатів партій коаліції або чинного уряду? Це питання прозвучить дивно для багатьох українців. Більш того, воно може здаватися абсолютно нелогічним. У будь-якій нормальній країні боротьба з корупцією у діючій владі є набагато важливішою за викриття попередників.
Я говорив те ж саме, коли проходили суди над Юлією Тимошенко і Юрієм Луценком. Зверніть увагу на своїх чиновників, на своє оточення – це те, що я говорив президенту Віктору Януковичу, генеральному прокурору Віктору Пшонці, міністру внутрішніх справ Юрію Захарченку. Чому ж президенту Петру Порошенку, генеральному прокурору Юрію Луценку, міністру внутрішніх справ Арсену Авакову я адресую зовсім інше послання?
Боротьба з діючими корупціонерами є життєво важливою для будь-якої цивілізованої країни. Але Україна – не просто країна. Це країна, яка зовсім недавно була фактичною колонією іншої держави. І ця інша держава не залишає своїх спроб відновити контроль над Україною. Причому всіма шляхами – і військовими, і пропагандистськими, і економічними.
У цієї держави в нашій країні є прихильники. Це, якщо хочете, «інша» Україна. Зовсім недавно ця «інша» Україна була при владі. Зовсім не випадково більшість чиновників цієї іншої України в результаті перемоги Майдану виявилася в Росії. А інша частина чиновників і політиків – залишилася в Україні, працює в парламенті, але позицій своїх не змінила. України-неколонії ці люди не знають і не хочуть. І вірять, що рано чи пізно їм вдасться взяти реванш. Коли? Тоді, коли в українців урветься терпець, як вчора сказав своїм співвітчизникам покровитель всіх цих людей, президент Росії Володимир Путін.
Але не можна сказати, що вони просто сидять і чекають, поки це станеться. Ні, вони активно працюють. Той же Клименко створив цілий інформаційний холдинг, який переконував українців – «ці» не кращі за попередників, нічого не змінилося і не зміниться.
Добкін перестав бути главою адміністрації Харківської області, але хіба його найближчий соратник Кернес припинив здійснювати контроль над містом?
А збереження контролю – це не просто збереження влади. Це ще і збереження правил гри, які були до Майдану. Але грати за цими правилами занадто небезпечно. У нас все ще чимало людей, для яких Батьківщина – це не цінності, не культура, не мова, не рідна земля. Для яких Батьківщина – просто гаманець. Таких людей багато в кожній країні світу, це факт. Але якщо в Україні таких стане більшість, Україна просто стане «недороссієй». На це і розраховує Путін. На це і розраховують його союзники в нашій країні.
Мені скажуть, що так хочуть самі громадяни. Але бажання громадян пов’язано ще і з тим, що після Майдану нова влада не стала рішуче боротися з наслідками дій режиму Януковича. Нерідко не могла – ми ж демократична країна, у нас є непорушним право приватної власності, у нас чесні вибори – а нерідко і не хотіла. Не хотіла, тому що так зручніше. Тому що є з ким домовлятися, є кому голосувати, є з ким укладати ситуативні союзи проти конкурентів у самій владі. І в результаті в Україні склався дивний симбіоз минулого і сьогодення. Неясно, чи є в такому симбіозі місце для майбутнього.