Епопея з баржою з кавунами дозволяє поміркувати про владні комунікації.
Четвертий рік в Україні триває активна фаза російської агресії. Наше суспільство живе вже у звичній системі координат зрада – перемога, які цілком можна вживати у медіа без хештегів. Виникає враження, ніби частині наших громадян власне постійне зрадосприйняття дарує певну насолоду. Мовляв, все погано, але… Цей підхід навряд чи надихне на нові перемоги, і про це треба говорити відверто. З іншого боку, право на власну думку є основою для демократії.
Не менш відверто, ніж усвідомити, що час всеохоплюючого та безпідставного оптимізму минув, Україні необхідно енергійно шукати реальні інформаційні приводи, аби нагадувати всьому світові «Я є, я борюся, отже існую. І існуватиму надалі». Пропонувати їх країні та світу, шукати не лише поодинокі випадки, але і закономірності. Відомо про прагнення уряду забезпечити «єдиним голосом» інформаційну політику виконавчої влади, проте вже традиційно на наших теренах добрі наміри далеко не завжди втілюються в життя.
Для забезпечення ефективної комунікації між владою та суспільством потрібні не лише професіонали, яких у системі комунікацій не бракує, а й політична воля та готовність жити в ритмі країни. Якщо Верховна Рада продовжує функціонувати у режимі мирного часу, місяцями випадаючи з інформаційного поля, а Кабінет Міністрів не об’єднаний спільним інтересом, а лише виглядає трипартійним драконом, то вибудовувати ефективну систему комунікацій, спрямовану на збільшення відсотку #перемоги та пропорційне скорочення #зради практично неможливо.
Дозволю собі припущення: ми і надалі житимемо у чорно-білому сприйняття реальності, доки ті, кого ситуація викинула на вершину владної піраміди та її найближчі околиці не сприйматимуть ситуацію в Україні крізь призму власних особистих інтересів, відмовившись від рятівних катапульт та «золотих парашутів». Доки вони не відчують, що виживання України та її подальший розвиток – і в їхніх інтересах також. І тоді у тренді будуть не лише кавуни.