А також олігархію, поразку націоналістів і футурологію.
Стаття для проекту Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв\’ю з митцями, філософами, лідерами думок. Це скорочена редакція. Повну редакцію читайте у виданні «Тиждень» або разом з іншими статтями моїх колег у книзі, яку можна замовити тут.
У проблемі «національна ідея модерної України» є два різних наративи. І ці два наративи – наратив національної ідеї та наратив модерної країни – не цікаві, бо радикально безперспективні.
У цьому разі мова йде навіть не про сумнів, а про радикальне філософське заперечення – модерна країна це не те, що зараз потрібно, і національна ідея це не те, що дасть нам єдність та перспективу.
В чисто термінологічному сенсі, якщо після постмодерного уявлення повертаються до модерного, то це означає архаїзацію.
У тому ж термінологічному сенсі національна ідея змушує говорити з позиції національної ідентичності як єдиної чи найзначнішої. Відтак складна сучасна ідентичність найдинамічніших верств суспільства, де національність вже не є найзначнішою, ігнорується.
Тут далі буде запропоновано інший підхід – дослідження телеології, що прихована за модерною нацією, і проспектуалізація основних установок цієї телеології аж до повного подолання важливості уявлення про модерну націю.
Змістовний спосіб позиціонування, який буде тут використаний в позитивному сенсі, – це пошук єдності суспільства в процесі революції, тобто у виразному спрямуванні на такі перспективні перетворення, які є позитивно осмислені інтелектуалами, несуперечливо об\’єднують суспільство та універсальні в їх світовому просуванні (тобто підходять як приклад для інших суспільств).
У філософському сенсі національна ідея це наратив недовершеної антиколоніальної української революції 1914-1919 років, яка була зрештою загальмована та блокована більшовиками СРСР у 1929-1933 роках терором та Голодомором українців, а також репресіями 1934-1938 років. Як реакція на терор-голодомор українців виникла друга спроба антиколоніальної революції (ОУН-УПА) в 1942-1953 роках у СРСР, яка теж була репресована російсько-радянською владою.
І коли ця антиколоніальна революція України продовжилася в 2004-му та в 2013-2015 роках значним чином всередині наративу модерної нації, українськими маргінальними та підпільними інтелектуалами був сконструйований новий трансформаційний наратив, щодо якого національний наратив проглядається вже як архівно-генезисний, а модернізаційний наратив виступає як неоколоніальний.
Водночас цей новий трансформаційний наратив не став мейнстрімом, бо вже надто він загрожував не тільки Росії, але і владно-олігархічній системі економіки України.
Саме олігархи є головними руйнівниками суспільної солідарності, саме вони корумпують державу, експлуатують середній клас та займаються здирництвом решти громадян. Олігархи – найголовніший виклик суспільній єдності.
Відтак національний наратив олігархічна система підтримала, і він не зміг їй протистояти. Новий трансформаційний наратив був вихолощений і редукований контрреволюційною олігархічною владою до реформ за чужими зразками, і націоналісти теж цьому не опиралися.
Олігархи не бояться національного наративу, бо капітал не знає національних обмежень. Олігархи бояться лише сильної мережевої громади та її контролю за державою та корпораціями. Олігархи не бояться реформ, бо будь-які спроби чужих прикладів національних модернізацій вони корумпують і пристосують. Олігархи бояться внутрішніх громадських інновацій, що спрямовані на деолігархізацію.
Висловлю неприємну і контраверсійну думку – саме націоналісти чи носії національної ідеї під час української революції 2013-2015 років з усією повагою до їхнього вкладу у війну проти Росії були попутниками української олігархії. Більшість націоналістичних партій в Україні були безпосередньо олігархічними проектами.
За сто років української революції відбулося виродження національної ідеї – вона втратила об\’єднавчу орієнтацію. Національна ідея стала такою, що роз\’єднує українське суспільство. І саме цим вміло скористалася імперська Росія, яка знову прагнула реваншу.
На початку XX століття національний контекст української революції вкрай слабко міг протистояти претендуючому на універсальність комуно-соціалістичному революційному контексту імперської Росії. Масштаби двох революцій були неспівмірні: українська революція не мала теоретичного концепту та програми, не мала потужної організації, не мала армії, не мала єдиної еліти, що здатна досягати солідарної єдності суспільства. І все це було або ж було створено у більшовицької революції.
Більшовики мали програму, мали потужну і широку партійну організацію, швидко створили армію, мали войовничу і агресивну еліту, яка хоч і шляхом терору, але зуміла досягти солідарної єдності в суспільстві. Більшовики втілювали марксистське вчення у вигляді тоталітарно-комуністичного концепту Леніна-Сталіна. Імперський контекст такого підходу дозволив їм залучити на свій бік багато представників Білого руху, але це погано відобразилося на долі України.
Процес модернізації в Україні починається у зв\’язку з війною 1914-го року і від цього часу можна вести відлік української революції. Але це була революція ще не національна. Її можна назвати демократичною. Та й концепт модернізації виникає не одразу. До модернізаційного руху долучилися Петлюра та Винниченко значно більше, ніж Скоропадський та Грушевський. В широкому розумінні концепт модернізації творить в Україні лише Вернадський, ідеї якого в Україні досі не усвідомлені та філософським чином не осмислені.
Українська демократія стикається з російським тоталітаризмом, який постає, перш за все, як імперські установки більшовиків в їхній колоніальній політиці. Більшовицький колоніалізм знищує сильні селянські господарства (як куркулів) і доходить до свого апогею в 1933 році, влаштовуючи найстрашніший в історії терор – Голодомор. Але лише після приєднання Західної частини України людожерська політика більшовиків призвела до виникнення національно зафарбованого спротиву.
Отже реакція Західної України на антиукраїнську політику більшовиків та реакція решти України на терор та Голодомор породжують справжній національний войовничий (повстанський) рух. Так по суті народжується націоналізм, який до того був концептом серед інших концептів – демократичного, анархічного, марксистського (більшовицького). Тобто на більшовицький терор Україна відповідає войовничим націоналізмом. І це родова травма націоналізму.
Всередині ХХ століття національний контекст української революції (ОУН-УПА) радянсько-російською пропагандою був корельований з націонал-соціалістичним та фашистським контекстом воюючої на території СРСР Німеччини і таким чином підданий обструкції та знищенню знову ж таки шляхом терору мирного населення. І причина поразки другої спроби антиколоніальної революції була у винятковому егоїзмі, відсутності інтелектуалізму та у дрібному масштабі домагань національного руху в Україні того часу. Приблизно так було і в інших східно-європейський державах, але їм не доводилося протистояти російському людожерському тоталітаризму та брехливій популістській радянській пропаганді. Отже, Україна, піднявшись над більшовиками у моральному плані, не змогла піднятися над ними в інтелектуальному плані.
Антиколоніальна революція не може базуватися винятково на волі громадського спротиву. Перш за все, ця революція повинна мати потужний інтелектуальний контекст. В 60-70-ті роки ХХ століття російські інтелектуали розгорнули широкомасштабний інтелектуальний рух (методологія, філософія, соціологія), Україна натомість генерує лише літературне дисидентство. В 60-70-ті роки це можна було зрозуміти – не встигла Україна ще відродити своїх мислителів. До часів Перебудови російський інтелектуальний рух вироджується і далі існує за інерцією, в ньому перемагає архаїчний імперський наратив.
Але от що неможливо зрозуміти – чому українські національно свідомі громадяни так і не змогли переосмислити філософський контекст перспективи України в 1990-ті і 2000-і? Невже українським інтелектуалам незрозуміло, що неможливо подолати архаїчний імперський наратив архаїчним національним наративом?
На початку XXI століття національний контекст української революції російсько-імперська пропаганда знову намагається прив\’язати до умовно фашистського контексту. І це значною мірою їй вдається тільки тому, що ідея революції нинішнього часу так і лишилася для багатьох активних політиків в Україні національною. Ситуація дійшла до смішного – тільки електоральна поразка національного руху змусила громадських діячів та політиків національного наративу якось замислитися, та й то не всіх. Нинішня революція знову ризикує програти – через національний егоїзм, жадібність торгашеської еліти, інтелектофобію та дрібний масштаб домагань.
Недостатньо відмовитися від національного наративу. Необхідно створити новий наратив. Але сама назва цього альманаху показує, що національний наратив продовжує жити у популістських мемах. Таким популістським мемом є «національна ідея».
За сто років української революції (1914-2015) змінився її масштаб – вона перестала бути лише антиколоніальною, вона здобула антидержавні, антиолігархічні риси та почала претендувати на мережево-громадський світовий рух, базований у просторі в тому числі цифрових соціальних мереж, де народжуються, апробуються та просуваються значно складніші ідентичності, ніж національна.
Під час революції 2013-2015 років багато революціонерів діяли винятково в руслі лише національної ідеї. Водночас ліберали, які по суті їм протистояли, виражали патерналістську неоколоніальну установку – інтегруємося у Європу, і вона вирішить усі наші проблеми. А те, що європейський неоколоніалізм не набагато кращий за російський архаїчно-імперський колоніалізм, ліберали ніби й не бачили, а націоналісти про це мовчали. Інакше кажучи, з антиколоніальною українською революцією досі проблема.
Українці не можуть без ярма. Вони не можуть ретроспективно зрозуміти з історії, що Росія в XVII столітті здавалася так само привабливою на тлі ворожнечі з Польщею, як сьогодні Польща (і Європа) є привабливою на тлі ворожнечі з Росією.
Колективний егоїзм має бути експансіоністський, а не споживацький. Об\’єднавча та перспективна ідея має бути універсальною, а не національною.